— О Господи. Ви серйозно? Ви про щось підозрювали?
— Я вважав, що вона забагато часу проводить онлайн, але, щиро кажучи, вона вважала, що я забагато часу буваю п’яний. Мабуть, я алкоголік. Мабуть, саме час щось із цим робити. Мабуть, щойно це доп’ю, одразу візьмуся. — Він ковтає останні краплі свого скотчу.
Вероніка розлучалася — двічі — і завжди чудово розуміла, що власноруч руйнувала родинне вогнище. Згадуючи, як погано вона поводилася, як ганебно користувалася Робертом і Франсуа, вона соромиться і гнівається на себе, тож щиро радіє, що може поспівчувати й висловити свою солідарність ображеному сусідові. Треба користуватися будь-якою нагодою спокутувати власні гріхи, хоч якою незначною.
— Мені страшенно шкода. Яку жахливу бомбу вона на вас скинула.
— Що ви сказали? — перепитує дівчинка з іншого боку проходу, знову нахиляючись ближче до них. Здається, її глибокі карі очі за скельцями ніколи не кліпають. — Ми збираємося скинути на них атомну бомбу?
Голос її лунає радше зацікавлено, ніж налякано, проте мама після цих слів різко й налякано видихає.
Ґреґ знову нахиляється до дитини, усміхаючись водночас люб’язно й насмішкувато, і Вероніка раптом шкодує, що їй не на двадцять років менше. Вона могла б бути вдалим вибором для такого чолов’яги.
— Я точно не знаю всіх військових можливостей, тому не можу сказати напевно. Але…
Закінчити йому не вдається, позаяк кабіна раптом наповнюється пронизливим завиванням, що діє на нерви.
Повз них мчить літак, слідом пролітають ще два в тандемі. Один так близько від лівого крила, що Вероніка встигає вихопити поглядом чоловіка в кабіні — він у шоломі, а обличчя закриває якийсь дихальний апарат. Ці літаки анітрохи не схожі на їхній «боїнг-777», що несе їх на схід… радше нагадують залізних соколів, сірих, як наконечники куль, як свинець. Вони мчать повз на такій швидкості, що їхній авіалайнер здригається. Пасажири скрикують, хапаються одне за одного. Немилосердні звуки бомбардувальників, з якими перетнувся їхній шлях, відчуваєш негайно всіма нутрощами. А потім вони зникають, залишивши в яскравій синяві довгі інверсійні сліди.
Западає приголомшена, шокована тиша.
Вероніка Д’Арсі дивиться на Ґреґа Голдера й помічає, що він розчавив своє пластикове горнятко в кулаці й воно розламалося на шматки. Він зауважує, що зробив, тієї самої миті, сміється й відкладає уламки на бильце.
А тоді знову повертається до дівчинки й закінчує речення, наче його нічого й не уривало:
— Але я б сказав, що все вказує на відповідь «так».
— Це Б-1, — пояснює їй коханий розслабленим, майже задоволеним голосом. — Лансери. Раніше вони перевозили ядерні боєголовки, але чорний Ісус поклав цьому край. Утім вони досі мають достатньо вогневої сили, аби засмажити кожну собаку в Пхеньяні. Це кумедно, адже зазвичай, щоб скуштувати смажену собаку в Північній Кореї, слід замовити її заздалегідь.
— Їм слід було повстати, — озивається Дженні. — Чому вони не повстали, коли мали нагоду? Невже їм потрібні концтабори? Невже вони хочуть помирати від голоду?
— У цьому і є різниця між західним менталітетом і східним світоглядом, — пояснює Боббі. — Там індивідуалізм вважається чимось ненормальним, — і пошепки додає: — У їхньому мисленні є щось схоже на те, як думають у мурашнику.
— Перепрошую, — озивається єврей у середньому ряду поруч із дівчиною зі сходу. Він типовий єврей, навіть без капелюха, пейсів і молитовної накидки на плечах. — Ви не могли б розмовляти тихіше, будь ласка? Моя сусідка засмучена.
Боббі стишив голос, але, навіть попри намагання розмовляти тихо, його тон схильний гриміти. Це вже не вперше створює йому проблеми. Він веде далі:
— Їй не слід засмучуватись. Уже завтра вранці Південна Корея зможе нарешті припинити непокоїтися через психопатів із протилежного боку демілітаризованої зони. Родини об’єднаються. Ну, деякі родини. Високопотужні бомби не дискримінують ані військове, ані цивільне населення.
Боббі розмовляє зі звичною впевненістю людини, котра двадцять років створювала новини для телекомпанії, що володіє приблизно сімдесятьма місцевими телеканалами і спеціалізується на розповсюджені незалежного від тенденцій провідних ЗМІ контенту. Він бував в Ірані, Афганістані. Під час епідемії Еболи Боббі літав до Ліберії, щоб провести розслідування, чи не вирішили в ІДІЛ використати вірус як зброю. Його ніщо не лякає. Його ніщо не бентежить.
Дженні була невінчана й вагітна, батьки вигнали її з дому, тож вона спала на складі газової станції між змінами, аж доки Боббі одного дня не купив їй у «Макдональдсі» Екстра Поживну Їжу і сказав, що йому байдуже, хто батько дитини. Він пообіцяв любити дитину, як свою власну. Дженні вже записалася на аборт. Боббі спокійно, тихенько пояснив їй: якщо вона піде з ним, дитина матиме гарне й щасливе життя, а поїхавши до клініки, вона вб’є дитину і втратить власну душу. Вона пішла з ним, і все було так, як він обіцяв, до останнього слова. Він щиро її любив, обожнював із самого початку; він став її дивом. Аби повірити, їй не потрібні були хліби та рибини. Достатньо було Боббі. Іноді Дженні фантазувала, що ліберали (можливо, Код Пінкер або хтось із людей Берні) спробують убити його, а їй вдасться затулити Боббі від зброї і самій наразитися на кулю. Їй завжди хотілося померти заради нього. Поцілувати його, відчуваючи в роті смак власної крові.