Опанувавши себе, стюард виходить із носової частини й прямує до кабіни пілотів, щоб повідомити капітанові Вотерсу, що після приземлення їм знадобиться служба безпеки аеропорту. Дорогою він зупиняється в бізнес-класі, щоб подбати про жінку, яка страждає від надто частого дихання. Узявши її за руку, Форстенбош пригадує, як востаннє тримав за руку свою бабусю; вона вже лежала в труні, і її пальці були такі ж холодні, позбавлені життя. Чоловік аж здригається від обурення, згадавши про бомбардувальники — ті ідіотські хот-доґи, що промчали так близько до літака. Його аж нудить від цього браку звичайної людської поваги. Разом із жінкою він робить вправи з глибокого дихання й запевняє її, що незабаром вони будуть на землі.
Кабіна пілотів залита сонячним світлом і спокоєм. Його це не дивує. Їхня робота зорганізована так, аби перетворити все, навіть кризу (а це точно криза, хай навіть їм не доводилося готуватися до чогось такого на симуляторах польоту), на рутину контрольних списків та відповідних процедур.
Другий пілот — недбале дівчисько, вона притягла з собою до кабіни обід у коричневому паперовому пакунку. Коли вона задирає лівий рукав, Форстенбош помічає частину татуювання — білого лева простісінько над зап’ястком. Дивлячись на неї, стюард бачить її минуле життя в трейлерному парку, брата, котрий сидить на опіатах, розлучених батьків, перше робоче місце у «Волмарті», розпачливу втечу на військову службу. Вона неабияк подобається йому — хіба ж могло бути інакше? Його дитинство було дуже схожим, от тільки він утік не до армії, а до Нью-Йорка, де міг не приховувати своєї гомосексуальності. Коли вона пустила його до кабіни минулого разу, у неї бриніли сльози, і це розчулило чоловікове серце. Його ніщо так не бентежило, як збентежені люди.
— Що відбувається? — запитує Форстенбош.
— Будемо на землі о десятій, — озивається Бронсон.
— Можливо, — виправляє її Вотерс. — Перед нами вже й так затор із кількох літаків.
— Щось чути з протилежного боку світу? — кортить дізнатися Форстенбошу.
Якусь мить обоє мовчать. А тоді Вотерс озивається неприродним, відчуженим голосом:
— Геологічна служба США повідомляє про сейсмічну активність на Ґуамі силою приблизно шість цілих три десятих бала за шкалою Ріхтера.
— Що відповідає двом з половиною сотням кілотонн, — втручається Бронсон.
— Це була боєголовка, — озивається Форстенбош. Інтонація в нього не запитальна.
— У Пхеньяні теж щось сталося, — каже Бронсон. — За годину до подій на Ґуамі державне телебачення перемкнулося на кольорові смуги. Розвіддані повідомляють про кількох високопосадовців, убитих за кілька хвилин. Тож або це палацовий переворот, або ми спробували повалити владу за допомогою якогось хірургічного замовного вбивства, а їм це не сподобалося.
— Чи ми можемо вам допомогти, Форстенбоше? — цікавиться Вотерс.
— У салоні другого класу сталася бійка. Один чоловік вилив на іншого пиво…
— Ой, ну нахрін, — уриває його Вотерс.
— …я їх попередив, але нам, можливо, знадобиться, щоб поліція Фарґо була напоготові, коли сядемо. Може, постраждалий збирається подати заяву.
— Я зв’яжуся з Фарґо по радіо. Мені здається, в аеропорту на нас чекає справжня божевільня. Можливо, службі безпеки й дихнути ніколи буде.
— А ще у жінки в бізнес-класі напад паніки. Вона намагається не налякати свою доньку, але має проблеми з диханням. Я змусив її подихати в паперовий пакет. Проте мені б хотілося, аби внизу на неї чекала невідкладна допомога з кисневим балоном.
— Домовилися. Ще щось?
— Там розгортається ще десяток мінікатастроф, але команда тримає все під контролем. Гадаю, є ще дещо. Чи не хоче хтось із вас келих пива або вина, попри всі офіційні правила?
Пілоти глипають на нього. Бронсон усміхається.
— Я хочу дитину від вас, Форстенбоше, — каже вона. — У нас вийшов би чудовий малюк.
Вотерс погоджується:
— Я так само.
— Це означає «так»?
Вотерс і Бронсон перезираються.
— Краще не треба, — вирішує дівчина, і Вотерс киває.
А капітан додає:
— Та щойно ми запаркуємося, я вип’ю келих найхолоднішого «Dos Equis», яке вам вдасться знайти.
— Знаєте, що я найбільше люблю в польотах? — запитує Бронсон. — На цій висоті завжди сонячно. Не віриться, що в такий сонячний день може трапитися щось таке огидне.
Вони захоплено розглядають хмарний пейзаж, коли щось безліччю вістер протинає пухнасту поверхню під ними. У небі виростають сотні стовпів диму, здіймаючись по всіх усюдах. Це схоже на якийсь чарівний фокус, наче у хмарах ховалося пір’я, яке тепер настовбурчилося навсібіч. Наступної миті лунає удар грому з усією його турбулентністю, і від цього ляпаса літак завалюється набік. На панелі керування засвічується десяток червоних вогнів. Сирени вищать. Форстенбош бачить це в ту мить, коли його відриває від підлоги. Кілька секунд він пливе в повітрі, зависнувши, як парашут, — людина з шовку, наповнена повітрям. Голова вдаряється в стіну. Він падає так стрімко, наче в підлозі кабіни відчинилися дверцята, крізь які чоловік поринає в яскраві глибини небес під ногами.