— Ма! — кричить Дженіс. — Ма, подивись. Це що?
Те, що відбувається в небі, менш бентежне за те, що відбувається в салоні. Хтось кричить, і цей звук блискучою срібною ниткою залишає стібки простісінько у дівчинки в голові. Дорослі стогнуть, нагадуючи їй про привидів.
«Боїнг-777» нахиляється ліворуч, а потім раптом рвучко завалюється на правий бік. Літак маневрує в лабіринті велетенських стовпів, наче в галереях якогось величезного собору. На Інґлвудському регіональному конкурсі з мови Дженіс випало витлумачити значення слова «галерея» (це було нескладно).
Її мати, Міллі, не відповідає. Вона ритмічно дихає в білий паперовий мішечок. Міллі ніколи раніше не літала, ніколи не бувала за межами Каліфорнії. Дженіс теж іще не літала, але, на відміну від матері, не могла цього дочекатися. Їй завжди хотілося піднятись у великому літаку; а ще хотілось одного дня зануритися в глибини у підводному човні, утім її задовольнило б і плавання на каяці зі скляним дном.
Оркестр розпачу й переляку стих до ледь чутного димінуендо (Дженіс отримала слово «димінуендо» в першому раунді фіналу мовного конкурсу й була та-а-а-ак близько до невдачі, до принизливої поразки на самому початку). Дівчинка нахилилася до привабливого чоловіка, котрий весь політ пив чай із льодом.
— Це були ракети? — поцікавилася вона.
Жінка з фільмів озвалася зі своїм чарівним британським акцентом. Дженіс чула британський акцент лише у фільмах і обожнювала його.
— МБРи, — пояснила кінозірка. — Прямують на інший кінець світу.
Дженіс помітила, що акторка тримає за руку значно молодшого чоловіка, котрий випив увесь чай з льодом. А отой чоловік поруч із нею мав такий вигляд, наче його нудить. Він так міцно стискав руку старшої за себе жінки, що аж кісточки пальців побілішали.
— Ви родичі? — запитала Дженіс. Вона не могла вигадати жодного іншого пояснення, чому вони тримаються за руки.
— Ні, — відповів привабливий чоловік.
— То чому ви тримаєтеся за руки?
— Тому що нам страшно, — пояснила кінозірка, хай навіть вигляд мала нітрохи не наляканий. — І це нам допомагає.
— Ох! — вигукнула Дженіс і хутенько схопила вільну мамину руку.
Мама кинула на неї вдячний погляд над мішечком, який надимався і спадав, наче паперова легеня. Дівчинка знову глипнула на привабливого чоловіка.
— Хочете потримати мене за руку?
— Так, якщо твоя ласка, — відповів чоловік, і вони взялися за руки через прохід.
— Що означає МБРи?
— Міжконтинентальні балістичні ракети, — пояснив чоловік.
— Це одне з моїх слів! Мені випало слово «міжконтинентальний» на регіональному конкурсі з мови.
— Серйозно? Непросте слово.
— Ой, та нічого складного, — запевнила Дженіс.
— Повірю тобі. Ти спеціалістка.
— Я їду до Бостона на мовний конкурс. Це буде міжнародний півфінал, і якщо я добре впораюся, то поїду до Вашингтона і мене покажуть по телевізору. Я й не думала, що колись потраплю туди. Проте я не думала й про те, що колись опинюся у Фарґо. Ми ще збираємося приземлитись у Фарґо?
— Не знаю, чи є в нас інші варіанти, — зізнався привабливий чоловік.
— І скільки там було МБРів? — запитала Дженіс, витягаючи шию, щоб подивитися на димові вежі.
— Усі, — втрутилася кінозірка.
— Цікаво, чи потраплю я на конкурс, — замислилася дівчинка.
Цього разу відповіла її мама. Голос у неї був хрипкий, ніби їй шкрябало в горлі або вона щойно плакала:
— Боюся, можеш не потрапити, люба.
— Ой, — засмутилася Дженіс. — Ой ні.
Вона почувалася трохи подібно до того, як минулого року, коли вони влаштували гру в таємного Санту, вона єдина залишалася без подарунка: її таємним Сантою був Мартін Когассі, а він захворів на мононуклеоз і не прийшов.
— Ти б перемогла, — сказала мама і заплющила очі. — І не лише у півфіналі, а взагалі.