— Змагання розпочнуться аж завтра ввечері, — взялася заспокоювати її Дженіс. — Можливо, нам вдасться сісти на інший літак завтра вранці.
— Я не впевнений, що завтра вранці хтось літатиме, — перепрошуючи, озвався привабливий чоловік.
— Тому що в Північній Кореї щось сталося?
— Ні, — заперечив її друг із протилежного боку проходу. — Воно ще тільки має там статися.
Міллі розплющила очі і втрутилася:
— Чш-ш-ш. Ви її налякаєте.
Але Дженіс не лякається, вона просто не розуміє. Чоловік із протилежного боку проходу розмахує її рукою туди-сюди, туди-сюди.
— Яке найскладніше слово тобі траплялося на конкурсах? — цікавиться він.
— Антропоцен, — без вагань озивається Дженіс. — На цьому слові я програла торік у півфіналі. Воно означає «ера, коли існують люди». Типу «ера антропоцену надзвичайно коротка порівняно з іншими геологічними періодами».
Чоловік якусь мить пильно дивиться на неї, а потім заходиться реготом:
— Ну ти даєш, дитинко.
Кінозірка розглядає крізь ілюмінатор велетенські білі колони.
— Ніхто ніколи не бачив таких небес. Ці вежі з хмар. Небо, таке яскраве і просторе, опинилося в клітці за димовими ґратами. Здається, наче вони тримають небеса. Який чарівний день. Можливо, ви, містере Голдер, незабаром побачите, як я зіграю чергову смерть. Не можу обіцяти, що виконаю цю роль зі звичною артистичністю. — Вона заплющує очі. — Я сумую за донькою. Не думаю, що мені вдасться дістатися до… — Жінка розплющує очі, помічає Дженіс і змовкає.
— Я теж думав про свою, — зізнається містер Голдер. Потім повертає голову і дивиться повз Дженіс на її матір. — Знаєте, як вам пощастило? — Переводить погляд із Міллі на Дженіс і назад. Коли дівчинка дивиться на матір, та ледь помітно киває головою.
— А чому тобі пощастило, ма? — цікавиться вона.
Міллі притискає її і цілує у скроню.
— Тому що ми сьогодні разом, дурненька.
— О, — дивується Дженіс. Їй складно зрозуміти, в чому тут щастя. Вони щодня разом.
Трохи згодом дівчинка помічає, що привабливий чоловік відпустив її руку, і, перевівши на нього погляд, бачить, що він обіймає кінозірку, а вона — його, і вони так ніжно цілуються; це приголомшує Дженіс, адже актриса значно старша за сусіда. Вони цілуються, наче закохані в кінці фільму, перед тим як поповзуть титри і всім потрібно буде повертатися додому. Це так обурливо, що Дженіс не стримує сміху.
На братовому весіллі в Чеджу А Ра на мить здалося, що вона побачила батька, котрий помер сім років тому. Церемонія і святкування відбувалися в просторому й чарівному приватному садку, який розділяла навпіл глибока прохолодна рукотворна річка. Дітлахи пригорщами кидали у воду камінці й дивилися, як вона закипає від плюскотіння райдужних коропів — блискучі риби, схожі кольорами на коштовності, сотнями спінювали воду: рожево-золоті, платинові, мідні — яскраві, мов щойно викарбувані монетки. Погляд А Ра ковзнув від дітей до майстерно прикрашеного кам’яного мосту, що вигинався над струмком, і там в одному зі своїх дешевих костюмів стояв її батько, спершись на стінку й усміхаючись їй; його широке непоказне обличчя було пооране глибокими зморшками. Це видовище так збурило її, що довелося відвести погляд, а подих перехопило від шоку. Коли вона подивилася назад, його вже не було. Сівши на своє місце, дівчина вирішила, що бачила Джума, молодшого батькового брата, котрий носив таку саму стрижку. У такий емоційний день нескладно було переплутати їх, а надто зважаючи на її рішення не надівати на весілля окуляри.
На землі студентка еволюційної лінгвістики МІТ обмежує свою віру тим, що можна довести, підтвердити й вивчити. Але зараз у повітрі вона почувається менш упередженою. «Боїнг-777», усі ці понад три сотні тон, мчить у повітрі, утримуваний неосяжними невидимими силами. Ніщо несе на своїй спині все. Це ж стосується мертвих і живих, минулого й теперішнього. Теперішня мить — це крило, а історія підтримує його, здіймаючи вгору. Батько А Ра любив розваги та приємності — він сорок років керував крамничкою дрібних цікавих речей, розваги та приємності були його бізнесом. Тут, у небесах, їй хочеться вірити, що він не дозволив би смерті завадити йому потішитися таким приємним вечором.
— Мені капець як страшно, — зізнається Арнольд Фідельман.
Дівчина киває. Їй теж.
— І я капець який злий. Капець який злий.
Вона припиняє кивати. Вона не злиться — свідомо вирішує цього не робити. У цю мить вона більше за всіх налаштована не злитися.