Фідельман веде далі:
— Той мудак, містер Зробімо-Америку-Такою-Бляха-Величною-Знову он там. Мені хочеться, аби ми на день повернулися в минуле і люди змогли жбурляти в нього багнюку й капусту. Як гадаєте, чи могло б таке статись, якби Обама досі сидів в Овальному кабінеті? Чи могло б статися це… це… божевілля? Послухайте. Коли ми приземлимося — якщо приземлимося — ви не могли б залишитися зі мною в аеропорту? Щоб повідомити про те, що відбувалося тут? В усій цій ситуації ви незаангажований свідок. Поліція дослухається до вас. Вони заарештують цього жирного покидька за те, що він вилив на мене пиво, і він зможе насолодитися кінцем світу в маленькій вогкій камері, напханій гівняними нестямними п’яницями.
Дівчина заплющила очі, намагаючись повернутися до весільного садка. Їй хочеться постояти біля рукотворної річечки, повернути голову і знову побачити батька на містку. Цього разу їй не хочеться злякатися його. Хочеться подивитися йому в очі й усміхнутись у відповідь.
Проте їй не вдається подумки залишатись у тому садку. Голос Фідельмана істерично гучнішає. Огрядний чоловік із протилежного боку проходу, Боббі, чує його останні слова.
— Коли ви подасте заяву в поліцію, — зауважує він, — сподіваюся, ви не змовчите про те, як назвали мою дружину сповненою ненависті й некомпетентною.
— Боббі, — втручається дружина огрядного чоловіка, невисока жіночка, в чиєму погляді читається обожнювання. — Не треба.
А Ра повільно видихає і каже:
— У Фарґо ніхто ні про що не звітуватиме поліції.
— Ви помиляєтесь, — заперечує Фідельман, його голос тремтить. І ноги теж тремтять.
— Ні, — наполягає А Ра. — Не помиляюсь. Я впевнена в цьому.
— Чому ви така впевнена? — перепитує дружина Боббі. У неї яскраві, як у пташки, очі та швидкі, як у пташки, рухи.
— Тому що ми не сядемо у Фарґо. Літак припинив кружляти над аеропортом за кілька хвилин після того, як випустили ракети. Ви не помітили? Ми вже давненько припинили виписувати кола. І тепер прямуємо на північ.
— Звідки вам це відомо? — не розуміє маленька жіночка.
— Сонце ліворуч від літака. А отже, ми прямуємо на північ.
Боббі з дружиною визирають у вікно. Жінка схвально та зацікавлено мугикає.
— А що розташовується на північ від Фарґо? — цікавиться вона. — І навіщо нам туди?
Боббі повільно підіймає руку до рота, цей жест міг би означати, що він замислився про це, однак А Ра вбачає в цьому щось фрейдистське. Він уже здогадався, чому вони не приземляться у Фарґо, але не збирається про це розповідати.
А Ра достатньо заплющити очі, щоб подумки точно побачити, де зараз боєголовки — далеко за межами земної атмосфери, вони вже проминули пік своєї смертоносної параболи й мчать назад до гравітаційної ями. До тієї миті, коли вони влучать у щось на іншому боці Землі, залишається, мабуть, менш ніж десять хвилин. А Ра бачила принаймні тридцять випущених ракет, а це на двадцять більше за мінімум, необхідний для знищення території, меншої за Нову Англію. А ці тридцять ракет, які їм вдалося побачити, безсумнівно, лише частина випущеного арсеналу. Реакція на такий удар неодмінно буде пропорційною, і можна не сумніватися, що американські МБРи вже перетнулися траєкторіями з сотнями ракет, випущеними з протилежного боку. Щось пішло страшенно хибним шляхом, і це було неминуче, бо ж ґніт геополітичних феєрверків підпалили вже давно.
Утім А Ра заплющує очі не для того, щоб уявити собі удар та контрудар. Вона залюбки повертається до Чеджу. У річечці влаштували заколот коропи. Вечір пахне спокусливим цвітом і нещодавно скошеною травою. Її батько кладе лікті на кам’яне поруччя мосту й легко всміхається.
— Цей тип, — каже Фідельман. — Цей тип і його клята жінка. Називають азіатів «східняками». Базікають про те, що ваш народ — мурахи. Залякують людей, виливаючи на них пиво. Цей тип і його клята жінка ставлять на чолі країни таких, як вони самі, недоумкуватих і безрозсудних, і ось куди ми докотилися. Ракети вже літають. — Його голос напружено зривається, й А Ра відчуває, що він ось-ось заплаче.
Вона знову розплющує очі.
— Цей тип і його клята жінка в одному з нами літаку. Ми всі в цьому літаку. — Вона дивиться на Боббі та його дружину, котра прислухається до її слів. — Хай як ми тут опинилися, тепер ми всі в цьому літаку. У повітрі. У халепі. Й щосили намагаємося її уникнути. — Дівчина всміхається. Усмішка схожа на батькову. — Наступного разу, коли вам захочеться хлюпнути в когось пивом, краще віддайте його мені. Я можу його випити.