Схоже, він кілька разів спробував написати передсмертну записку, але спалив усі чернетки в попільничці завбільшки з чашу для пуншу, вирішивши, що не годиться жаліти себе й розпускати нюні. Біля попільнички з недопалками стояла олов’яна рамка з фотографією Терези, його першої дружини, його великого кохання під час війни, дівчини, котра чекала на нього вдома. Він поховав її у 1981 році, після того як патологоанатом витягнув із її нутрощів пухлину завбільшки зі спущений волейбольний м’яч. Попри те, що казала статистика, Йорґенсен знову закохався і зрештою поховав свою другу дружину, Міллісент, на тому ж кладовищі в Нью-Джерсі.
Той «люґер» не був військовим трофеєм. Офіційно Йорґенсен воював проти Німеччини, але ніколи навіть не бачив нациста, крім того єдиного разу, коли, як він запевняв, помітив перекривлене обличчя за окулярами та шкіряним шоломом авіатора, що гатило двадцятиміліметровими набоями простісінько йому в голову, загубившись у хмарах на висоті три тисячі метрів. Це була його шоста місія — залізниця в Бремені. А може, тоді вони мали розбомбити фабрику боєприпасів у Гамбурзі. Чи ще якусь фабрику типу цієї.
Він ніколи не думав, що доживе до старості. Хоча це була їхня єдина тема для розмов, коли вони сиділи у Шипдемі, чекаючи на завдання: побратися з тією, котра чекала на них удома. Збудувати сім’ю. Відхопити собі шматок червоно-біло-синього пирога. Вижити, аби все це вдалося втілити.
Після вбивства Кеннеді він не довіряв жодному політикові. Пам’ятав, як обурився цілий світ через це вбивство, і пам’ятав, де саме був і що робив, коли почув новину. Сьогодні всім відомо, що Кеннеді був розпусником і полюбляв непристойні жарти. Огидні таємниці стали відомі загалу, всі копирсалися в брудній білизні. Джон Кеннеді був героєм війни, хай йому грець. Якщо всі ці викриття були правдою, то що в ті самі дні намагався стримати Йорґенсен, воюючи з ворогом? Якось він побачив карикатуру з підписом «Ми зустрілися з ворогом, і виявилося, що це були ми самі»; тоді Йорґенсен подумав: шкода, що мені не сказали про цю зустріч, бо я проґавив її. Прапор його країни залишався таким самим, але старому довелося побачити чимало лицемірів, котрі стояли перед цим прапором і брехали. Навіть його науковий ступінь із політології здавався жорстоким жартом, що забагато відкрив йому, тож Йорґенсен більше не вірив у балачки про захист своєї країни, в якій, схоже, більше не мав належного місця.
Він зарядив пістолет о пів на четверту ранку, самотньо сидячи у своєму барлозі, за кілька метрів від того місця, де ми нещодавно пили каву. Він добре знав звук винищувачів у повітрі, наших і чужих. Те, що він чув, не було ні поліційним гелікоптером, ні вантажівками, які повзли вглиб материка. Щоб переконатися в цьому, він витягнув із вуха слуховий апарат і залишився сам на сам із верескливим галасом, який не міг видати жоден літак, навіть бомбардувальник «Штука».
Я знаю, що все це лише мої здогадки, але зараз я бачу це чітко, наче крізь дорогий кришталь: старий витягає з вуха слуховий апарат, і западає тиша. Годинник на камінній полиці змовкає, зовнішній світ зникає, дерев’яний дім більше не стогне і не рипить, розбиваючи ніч на відтинки: він залишається наодинці з краканням Птахи війни. Допиває свій бурбон, гасить «Лакі» й натискає на гачок із заплющеними очима, з яких не пролилося жодної сльозинки, сподіваючись, що сестра зрозуміє його і пробачить. Лунає гучний звук — і з його голови періщить війна.
Просто самоліквідувався черговий старий пердун.
Ось тільки я тепер теж чую звуки. Звуки, які ні з чим неможливо сплутати. Тепер я бачу в нічному небі дивні чорні обриси. Голодні, досі невдоволені, вони повертаються за добавкою.
Летюча машина. Рей Бредбері
Рано розпочавши своє письменництво з ефектних (і дещо похмурих) страшних оповідок, на кшталт «Маленького вбивці» й «Посильного», Рей Бредбері став одним із гігантів ХХ століття у жанрі фентезі. Він написав класичний роман «Щось лихе насуває», а його оповідання, дія яких відбувається в Ґрінтауні, штат Іллінойс, можуть позмагатися з історіями Шервуда Андерсона про Вайнсбурґ, штат Огайо. Однак у цій історій Бредбері переносить нас до стародавнього Китаю й чітко окреслює темний бік польоту за допомогою всього півтори тисячі слів. «Ось чоловік, котрий створив певну машину, — каже імператор, — проте запитує у нас, що саме створив. Він сам цього не знає». Історія Амброуза Бірса про летючу машину іронічна, а в Бредбері вона алегорійна і ставить оманливо просте запитання: чи розуміємо ми значення створених нами речей? А за ним ховається ще одне: чи можна скасувати свій винахід?