У році 400-му від Різдва Христового імператор Юань посідав свій трон за Великою китайською стіною, і землі його зеленіли від дощу, мирно готуючись до врожаю, а люди в його володіннях не були ні занадто щасливі, ні занадто сумні.
Рано-вранці першого дня першого тижня другого місяця нового року імператор Юань пив чай і відмахувався віялом від теплого вітерцю, коли по багряно-синій плитці до садка забіг служник, вигукуючи:
— О імператоре, імператоре, диво сталося!
— Так, — погодився імператор, — повітря сьогодні вранці таке солодке.
— Ні, ні, диво! — повторив служник, швидко кланяючись.
— І цей чай смакує моєму ротові, хіба ж це не диво?
— Ні, ні, ваша величносте.
— Тоді дозволь мені вгадати: сонце встало, і навколо нас панує новий день. Або море синє. Зараз це найвеличніше з усіх див.
— Ваша величносте, людина літає!
— Що? — Віяло застигло в руці імператора.
— Я бачив його в повітрі, чоловік літає на крилах. Я почув, як Голос звернувся до мене з неба, а коли підвів голову, там був він — дракон у небесах із людиною в роті, дракон з паперу й бамбуку, розмальований у кольори сонця й трави.
— Ще дуже рано, — здогадався імператор, — а ти щойно прокинувся зі сну.
— Ще дуже рано, але я бачив те, що бачив! Ходімо, і ви побачите це на власні очі.
— Сідай біля мене, — запропонував імператор. — Випий чаю. Летюча людина — мабуть, дуже дивне видовище, якщо це правда. Тобі потрібен час, щоб обдумати побачене, а мені потрібен час, щоб підготуватися до нього.
Вони випили чаю.
— Прошу, — сказав нарешті служник, — інакше він полетить геть.
Імператор задумано підвівся.
— Тепер можеш показати мені те, що бачив.
Вони пішли у садок, перетнули трав’янисту луку, маленький місточок, гайок і піднялися на невисокий горбочок.
— Ось! — вигукнув служник.
Імператор подивився в небо.
А в небі, сміючись так високо, що ледве вдавалося його почути, літав чоловік; і чоловік цей був убраний в яскраво розмальований папір і очерет, які утворювали крила й чарівний жовтий хвіст, він ширяв над усім, наче найбільший в цілому світі птах, наче новий дракон у землях древніх драконів.
З височини, де ще панувала ранкова прохолода, чоловік гукнув їм:
— Я лечу, я лечу!
Служник помахав йому.
— Так, так!
Імператор Юань не поворухнувся. Натомість він окинув поглядом Велику китайську стіну, котра виступала з віддаленої імли серед зелених пагорбів, цю розкішну кам’яну змію, що велично звивалася вздовж усіх його володінь. Ця дивовижна стіна з незапам’ятних часів боронила їх від ворожих орд і захищала мир незліченну кількість разів. Він побачив місто, яке зручно влаштувалося на берегах ріки, дорогу і пагорб — усе вже прокидалося.
— Скажи-но мені, — попросив він служника, — а ще хтось бачив цього летючого чоловіка?
— Тільки я, ваша величносте, — запевнив служник, усміхаючись до неба й махаючи рукою.
Імператор ще хвилину порозглядав небеса, а тоді сказав:
— Накажи йому спуститися до мене.
— Агов, спускайся, спускайся! Тебе хоче бачити імператор! — крикнув служник, притиснувши до рота складені рупором долоні.
Поки летючий чоловік спускався до них на ранковому вітрі, імператор роззирнувся навсібіч. Він побачив фермера, що рано вийшов у поля й дивився на небо, і запам’ятав, де стоїть його ферма.
Летючий чоловік спустився на землю, шурхотячи папером і поскрипуючи бамбуком. Гордо, хоч і незграбно через своє устаткування підійшов він до імператора й нарешті вклонився старому.
— Що ти зробив? — забажав знати імператор.
— Я політав у небі, ваша величносте, — озвався чоловік.
— Що ти зробив? — знову перепитав імператор.
— Я ж щойно відповів! — скрикнув літун.
— Ти не відповів на моє запитання. — Імператор витягнув тонку руку й торкнувся гарного паперу і схожого на пташиний кіля машини. Вона пахла прохолодою й вітром.
— Чи ж вона не прекрасна, ваша величносте?