– І справді, – здивувався Пітер, – лише подивіться туди… й он туди! Навколо нас самі дерева! Ось так-так, а сам я, виходить, розсівся на сніговому заметі. Куди ж ми потрапили, як не в той дивний ліс, про який нам розповідала Люсі!
Тепер помилитися було неможливо – дітлахи навіть закліпали очима від світла зимового дня. Позаду на гачках висіли шуби, а попереду стояли засніжені дерева.
Пітер обернувся до Люсі.
– Вибач, що одразу не повірив тобі, – сказав він. – Дай-но руку – миритися!
– Миримось! – вирішила далі не ображатися Люсі, і на знак миру вони потисли одне одному руки.
– А що далі? – запитала Сьюзан. – Що нам робити далі?
– Як що? – здивувався Пітер. – Ходімо у розвідку!
– Бр-р! – пробурмотіла Сьюзан, пританцьовуючи на місці. – Яка ж тут холоднеча! Може, вдягнемо шуби? Що ж їм дарма висіти?
– Вони ж не наші, – заперечив Пітер.
– Ніхто не зважатиме, – розсудила Сьюзан. – Ми ж не збираємося виносити їх із дому. Більш того, ми навіть не виноситимемо їх із шафи.
– Якось не подумав, Сью, – погодився Пітер. – А й справді, якщо подивитися з цього боку, ніхто не звинуватить нас у тому, що ми взяли ті шуби без дозволу, якщо ми не виноситимемо їх із шафи. А ця країна, як я розумію, теж є у шафі, отже, поки ми у шафі, ми можемо розпоряджатися шубами на власний розсуд.
Так вони і зробили. Шуби були занадто великими, аж до самісіньких п’ят, та нагадували королівські мантії. Дітям одразу стало тепло, і, роздивившись одне одного, вони вирішили, що ті вбрання їм дуже личать та й більше пасують до навколишньої природи.
– Можемо удати з себе північних дослідників, – запропонувала Люсі.
– Нам і удавати не треба – на нас і без того чекають захопливі пригоди, – усміхнувся Пітер, який вже прямував до лісу. Похмуре небо над головою вкривали чорні хмари, наче провіщали черговий снігопад.
– Послухайте, – несподівано озвався Едмунд, – коли ми збираємося вийти до ліхтарного стовпа, нам потрібно звернути лівіше! – На якусь мить він забув, що мав прикидатися, наче він тут уперше. Щойно ті слова вилетіли з його вуст, він прикусив язика, та було вже запізно – усі зупинилися та витріщили на нього очі, а Пітер навіть присвиснув.
– Виходить, ти БУВАВ тут раніше, – промовив він, – виходить, то не Люсі казала неправду, – то ти збрехав.
Запала мертва тиша.
– Жоден звір лісовий… Жоден плазун найотрутніший… не вчинив би так із ближнім своїм, – почав був Пітер, а там – махнув рукою та змовк.
Сказати і справді було нічого, і вони всі вчотирьох мовчки пішли далі; лише Едмунд плентався позаду та буркотів собі під ніс:
– Ви ще пошкодуєте, пихаті самовдоволені дурники.
– Куди саме ми, до речі, прямуємо? – поцікавилася Сьюзан, хоча б для того, щоб змінити тему.
– Мені здається, вести нас повинна Люсі, – твердо наголосив Пітер, – це її право. Куди ти нас поведеш, Лу?
– Чому б нам не навідатися до пана Тумнуса? – запропонувала Люсі. – Він дуже, дуже добрий фавн, я розповідала вам про нього.
Усі погодилися і хутенько попрямували слідом за Люсі, притупуючи ногами від холоду. Люсі виявилася справжнім слідопитом. Спершу вона побоювалася, що не знайде дороги, але тут вона впізнала незвичайне дерево, там – пеньочок, і ось вже вони дійшли туди, де землю перерізали кам’янисті байраки, звідтіля – у знайому улоговину, і нарешті опинилися коло печери, де жив пан Тумнус. Але там на них очікувала жахлива несподіванка.
Вхідні двері було зірвано з завіс та розбито вщент. Усередині печери було темно і вогко – з одного погляду ставало зрозуміло, що її покинули декілька днів тому. У дверний проріз намело снігу – він, змішаний з чимось чорним, певно, обвугленими полінцями та попелом, устилав усю підлогу. Вочевидь, хтось розкидав тут дрова, а потім затоптав полум’я. Скрізь валявся розбитий посуд, а портрет батька фавна був пошматований чимось гострим – чи то лезом, чи то пазурами.
– Оце розправилися так розправилися, – знов пробурмотів собі під носа Едмунд, а вголос додав: – І варто було сюди плентатись?
– Що це? – На підлозі Пітер помітив аркуш паперу, прибитий через килим до підлоги.
– Там щось написано? – запитала Сьюзан.
– Начебто так, – відповів Пітер, – не можу розгледіти у такій темряві. Ходімо надвір.
Усі вийшли та з’юрмилися навколо Пітера, а той прочитав уголос: