– А куди його повели?
– Коли їх бачили востаннє, вони прямували на північ. На жаль, усі ми дуже добре розуміємо, що за тим криється.
– Ні, не всі, ми – зовсім не розуміємо, – визнала Сьюзан.
Бобер лише зітхнув і знову скрушно похитав головою:
– Це означає лише одне: його забрали до її чаклунської господи.
– А що вони йому зроблять, пане Бобре? – зойкнула Люсі.
– Важко сказати, – зажурено мовив Бобер. – Із тих, хто туди потрапляв, мало хто спромігся повернутися. Статуї! Подейкують, чаклунська господа скрізь заставлена статуями. Вони усюди. На всіх поверхах, сходах і навіть на холодному подвір’ї. Колись всі вони були… – тут Бобер проковтнув клубок, що підступив до горла, – живі-живісінькі… та вона перетворила їх на камінь.
– Який жах! – у відчаї скрикнула Люсі. – Ми мусимо щось зробити! Ми маємо врятувати бідолашного фавна! А все через мене…
– Я аніскільки не сумніваюся у тому, люба дитино, що ви неодмінно врятували б його, аби мали змогу, – відповів на те Бобер. – Та вам нізащо не проникнути до лігва Білої Чаклунки, якщо вона сама того не забажає. Тим паче, вийти звідти живими.
– А що, як нам вдатися до хитрощів, – запропонував Пітер. – Переодягтися, наприклад, у як їх там… заїжджих комівояжерів тощо… або навпаки – дочекатися, доки вона вийде з дому… Має бути хоч якийсь хід чи, краще сказати, вихід! Добрий фавн врятував мою сестру, ризикуючи власним життям, пане Бобре! Хіба ж ми кинемо його напризволяще, щоб із нього зробили те, що ви кажете…
– Нічого з того не вийде, сине Адама, – похнюпився Бобер, – не вийде ні в кого із людей. Та не все ще втрачено – Аслан уже в дорозі.
– Аслан?! – вихопилось одразу з усіх горлянок, бо всіх одразу охопило таке дивне відчуття, ніби відбувається щось прекрасне, як от перші ознаки весни чи добра звістка, що прилетіла здалеку. – Розкажіть нам про нього!
– Хто він такий, цей Аслан?! – крізь хор голосів пробилася Сьюзан.
– Аслан? – замислився Бобер. – Хіба ви не чули про Аслана? То є цар усіх звірів, повелитель лісів та Господь усього сущого. Щоправда, бачимо ми його зовсім нечасто. За все своє життя мені от так і не довелося побачити його жодного разу, так само, як не довелося і моєму батькові, так само, як і батькові мого батька. Та ось дійшли до нас чутки, що він уже в Нарнії. Якщо хтось і зможе здолати самозвану королеву, то це тільки він. І тільки він зможе врятувати нещасного Тумнуса.
– А що, як вона і його перетворить на камінь? – про всяк випадок поцікавився Едмунд.
– Та що ти, сине Адама! – вперше за вечір усміхнувся Бобер, – це ж треба таке вигадати! Перетворити його на камінь! Для цього треба зазирнути йому в очі, а для того стати на почіпки – замало! І якщо б вона на те наважилась, то була б її остання звитяга, та щось мені підказує, що на таке вона не здатна. Ні-ні, тепер, коли Аслан з нами, усе налагодиться. Про це ходить поміж нами давня-давня приказка.
– …Та що довго розповідати – незабаром ви й самі все побачите.
– А як же ми його побачимо? – здивувалася Сьюзан.
– Саме для того я й запросив вас до своєї оселі, донько Єви. Я проведу вас туди, де ви зустрінетесь з ним.
– То «він» – це людина? – спитала маленька Люсі.
– Аслан – людина?! – знітився від її нетямущості Бобер. – Звісно, ні. Я вже пояснював, що він – володар лісів, цар над усіма звірами та син Вседержителя, який за всіма морями. Хіба ви не знаєте, хто цар над усіма звірами? Аслан – то лев, єдиний над усіма. Його величність Лев!
– Отакої! А я теж чомусь уявляла його собі людиною, – визнала Сьюзан. – А от із левом зустрітися мені якось лячно, навіть колінця тремтять.
– У будь-кого тремтітимуть, – заспокоїла її Бобриха. – А якщо не тремтітимуть, сміливо вважайте того або відчайдухом з відчайдухів, або… геть дурним.
– Тож, зустріч із ним і справді може бути небезпечною?
– А хто тут казав про безпеку? – погодився Бобер. – Але сидіти, склавши лапки – ще небезпечніше. Правду сказала пані Бобер: він грізний – та не для кожного, великодушний – та не для всіх. Але все буде добре, тому що він – справжній цар, кажу вам.