Нізащо не знайти б йому шляху до Чаклунки, якби вчасно – саме тоді, коли він опинився на березі іншої, більшої, річки – не вийшов місяць (якщо ви не забули, коли дітлахи завітали до Бобрів, він встиг помітити, що нижче за течією маленька річечка втікає в іншу, значно більшу, річку). Тепер він стояв на березі отієї більшої річки, тож десь у вигині цієї ріки і мала розташовуватись чаклунська оселя, до якої вже рукою кинути, тільки що не видно. Одне лихо – долина, якою протікала велика ріка, виявилась ще підступнішою, ніж попередня: береги крутішими, схили – рясно вкриті камінням, а кущі – густішими за ті, які він щойно здолав, тож коли б не місячне сяйво, до місця ніколи б йому не дістатися. Утім, хоч і видно було наче вдень, та доки він продирався крізь кущі – змокнув геть до рубчика: як він не пригинався серед гілок, що стирчали в усі боки, а раз у раз йому за комірець падав цілий замет з потурбованої гілки. І кожен раз, коли це траплялося, Едмунд кляв Пітера на всі заставки, ніби той був винен у всіх його напастях.
Як там не було, а врешті-решт Едмунд продрався крізь чагарник і вийшов на більш-менш рівне місце. Тут долина розгорнулася, і, як на долоні, Едмунд побачив перед собою між двох пагорбів через річку поодиноку будівлю, у якій з першого погляду не важко було вгадати оселю Білої Чаклунки. Місяць сяяв, аж очі сліпив. У тому сяйві з відстані оселя видавалася схожою на скелю, що вищирилася іклами стрімчаків. Та, примруживши очі, можна було роздивитися зубчасті вежі та башти з гострими, наче голки чи ті ж ковпаки у блазнів або чаклунів, шпилями. У місячному сяйві шпилі виблискували та відкидали на сніг зловісні довгі тіні. Едмунд відчув, що йому стає якось ніяково.
Та про повернення годі було й думати.
По льоду він перетнув річку та попрямував навпростець до замку. Навкруги стояла мертва тиша, не чути було навіть власних кроків по пухнастому снігу, який нещодавно намела завірюха. У пошуках входу Едмунд оминав кожну з веж ріг за рогом, аж поки на протилежному боці нарешті відшукав склепінчасту браму з залізними ґратами. Як не дивно, ворота були відчинені навстіж.
Едмунд зітхнув та поліз до брами. Нагорі він відхекався та зазирнув до подвір’я. Від того, що він побачив, у нього зайшлося серце. Одразу ж за воротами у місячному сяйві завмер велетенський лев, що присів на задні лапи, наче напружившись перед стрибком. Причаївшись у темряві брами, так само спробував завмерти і Едмунд, не в силах рушити ані туди, ані сюди, хоча з огляду на тремтячі колінця це йому, мабуть, не дуже вдалося. Так він простояв досить довго – настільки довго, що вже й сам не розумів, від чого в нього більше цокають зуби: з переляку чи від холоду. Скільки він там стояв насправді – нікому не відомо, та зрозуміло одне: самому йому здалося, що якнайменше декілька годин.
Так чи не так, а з часом Едмунд запитав себе, з якого дива готовий накинутися на нього лев в останню мить завмер і зволікає зі стрибком. Більш того, Едмунд готовий був присягнутися, що з тієї миті, як він уп’яв очі у лева, той не зрушив з місця ані на крок. Осмілівши, Едмунд присунувся ближче, все ще тримаючись у затінку брами. З цього місця він міг роздивитися краще і збагнув, що лев не тільки не збирається нападати, а навіть не дивиться в його бік. «А що, як покрутить головою і…» – з тривогою подумав Едмунд. Та лев дивився в інший бік. Прослідкувавши за його поглядом, Едмунд уперся очима у спину маленького гнома за два кроки від лева. «Ага! – прикинув собі Едмунд. – Як тільки він кинеться на гнома, я одразу – навтікача!». Проте ані лев, ані гном з місця не зрушили. І раптом він згадав: йому ж казали, що Чаклунка перетворює живі істоти на камінь. Він придивився пильніше і тільки тепер помітив, що лев від гриви до кінчика хвоста припорошений снігом. Дозволити вкривати себе снігом… могла тільки статуя. Жива істота обтрусилася б і все. Повільно, аби вгамувати серце, що калатало наче скажене, Едмунд вийшов із темряви та підкрався до лева. Як і раніше, лев стояв нерухомо. І, переборовши свої жахи, Едмунд нарешті наважився торкнутись чудовиська. Про всяк випадок, він тільки тицьнув у нього пальцем, та все було і без того зрозуміло. То був камінь. Його налякала звичайнісінька кам’яна статуя!