За порогом він опинився у довгій похмурій залі з шерегами колон, між яких, так само як і на подвір’ї, причаїлися статуї. Одразу за порогом Едмунд помітив маленького кам’яного фавна з дуже сумним обличчям. «А чи це, бува, не приятель Люсі?» – майнула думка. Зала освітлювалась одним-єдиним ліхтарем, за яким у напівтемряві сиділа сама Чаклунка.
– От і я, ваша величносте! – поспішив доповісти Едмунд, виступаючи уперед.
– Як ти наважився, нахаба, прийти до мене сам? – не дуже приязно зустріла його Королева; від її громоподібного голосу, що заповнив усю залу, в Едмунда аж ноги підломилися. – Хіба я не веліла тобі привести з собою інших?
– Не гнівайтесь, ваша величносте! Задля вас я зрадив усіх – я заманив їх якомога ближче до вашого ліг… палацу. Наразі вони переховуються у маленькій хатинці біля греблі вгору за течією маленькою річки у пані та пана Бобрів.
– І це все, з чим ти прийшов? – гримнула Чаклунка, і зла посмішка скривила її обличчя. Ця посмішка нічого доброго не провіщала.
– Н-ні, н-ні, ваша величносте, – затинаючись з переляку запевнив її Едмунд, і за хвилину виклав їй усе, що підслухав у Бобрів до того, як чкурнув геть.
– Що?! – заволала Чаклунка. – Аслан?! Він тут?! Чи ти часом не брешеш? Якщо з’ясується, що ти збрехав…
– Та що ви, – замахав руками Едмунд, – якщо я вже доношу, то доношу тільки те, що чув на власні вуха.
…Та королева його вже не слухала. Вона плеснула в долоні, і на її поклик з’явився вже знайомий нам гном – той самий гном, що супроводжував Чаклунку під час їхньої першої зустрічі з Едмундом у лісі.
– Хутко! Закладай сани! – наказала Чаклунка. – Та познімай усі бубонці.
Розділ 10
Про те, як розвіялись чари
Що ж, а тепер, доки гном готує санчата, повернімося до трьох дітлахів та пана і пані Бобрів. Щойно Бобер промовив: «Не можна гаяти ані хвилини», як усі, окрім Бобрихи, хутенько понатягали на себе теплий одяг. Господиня ж заходилася викладати на стіл усілякі пакуночки, приказуючи: «Зараз, зараз, пане Бобре, тільки-но дістаньте мені отой шматок шинки… і ще чай, цукор, сірники… Хто-небудь, дістаньте будь-ласка кілька паляниць із коробу, що стоїть у кутку».
– Що ви таке робите, пані Бобрихо?! – вигукнула Сьюзан.
– Як що, люба? Збираю нам торбинку з їжею у дорогу, – спокійно відповіла Бобриха. – Ти ж не думаєш, що ми рушимо у путь із порожніми руками?
– Але ж на то немає часу! Треба поспішати! – загомоніла Сьюзан, застібаючи ґудзики на шубі. – Вона буде тут з хвилини на хвилину!
– Отож і я кажу! – вторував їй Бобер.
– Та годі вам вже! – зупинила їх Бобриха. – Якщо ти добре розкинеш розумом, пане Бобре, то зрозумієш, що в нас є ще зо чверть години, перш ніж вона буде тут.
– Та чи не варто нам відірватися від неї якнайдалі, – здивувався Пітер, – якщо бажаємо дістатися Кам’яного Столу першими?
– Ви ж розумієте, пані Бобрихо, – додала Сьюзан, – що варто їй побачити, що нас тут немає, як вона щодуху кинеться навздогін.
– О-о-о, ще й як кинеться, – не стала сперечатися Бобриха. – Та якщо ми однаково не зможемо її випередити, адже вона їде на санчатах, а ми йдемо пішки, то чи варто нам взагалі поспішати?
– Тоді… тоді, виходить, надії немає? – засмутилася Сьюзан.
– Тільки не треба передчасно хнюпити носа, люба, – заспокоїла її Бобриха, – краще подай-но мені з шухляди дюжину носовичків. Надія є завжди. Стовповим шляхом нам її не випередити, та ми можемо схоронитися та йти такими стежками, про які вона ні сном, ні духом не знає. Ось тоді, якщо нам пощастить, ми її й обійдемо.
– Маєш рацію, моя дружинонько, – підтримав її Бобер. – А тепер нам і справді час рушати.
– Не варто дарма метушитися, пане Бобре, – зауважила йому Бобриха. – Ось… саме так… чотири великі паляниці – для дорослих, а п’ята, менша, для нашої меншенької – для тебе, люба, – звернулася вона до Люсі.
– Будь ласка, ходімо вже! – благала її Люсі.
– Що ж, я вже й так майже готова, – нарешті відповіла Бобриха, натягаючи (не без допомоги Бобра) на лапки зимові чобітки. – Гадаю, швацька машинка занадто важка, аби її тягти з собою.
– О, так воно і є, – погодився Бобер. – Її ж підняти неможливо. Ти ж не сподіваєшся часом викроїти дорогою хвилинку, аби нею скористатися?
– Не можу й думати, що Чаклунка навіть торкнеться її, – скрушно зітхнула Бобриха, – чи, чого доброго, зламає, а то й поцупить.