– Будь ласка, будь ласочка, покваптеся! – в один голос заблагали троє дітей, і нарешті всі вийшли надвір, Бобер замкнув двері («Це її трохи затримає!» – пояснив він), і з торбинками за плечима вони вирушили у путь.
Снігопад припинився, і на небо вийшов ясний місяць. Вони просувалися вервечкою: спочатку Бобер, потім Люсі, за нею Пітер, Сьюзан, і останньою йшла Бобриха. Бобер повів їх греблею на правий берег річки, а потім звивистою горбкуватою стежкою схилом різко вниз, до берега, поміж дерев. Так вони і йшли берегом, а над ними з обох боків височіли круті схили долини, залиті місячним сяйвом.
– Йти треба низиною, – пояснив Бобер, – бо їй доведеться обрати верхній шлях – саньми тут не проїдеш.
Перед їхніми поглядами розлігся напрочуд красивий краєвид, милуватися ним було б приємно, сидячи у затишному кріслі та споглядаючи його у себе з вікна. Та Люсі, навіть у її тому становищі, не могла не помічати такої краси. Вони йшли і йшли вперед, торбинка в неї за плечима з кожною хвилиною ставала все важчою і важчою, і Люсі забула навіть і думати про навколишні красоти, зайнята думками про те, чи дістане їй сил витримати ще хоч трішки. Вона вже не заглядалася на сліпучо-яскраву кригу замерзлої річки з її льодяними водограями, або на притрушені снігом дерева, або на величний місяць, так само білосніжний, як і краєвид навкруги, оточений безліччю зірок. Ні, все це тепер не бентежило її серця, і вона лише не зводила очей з коротеньких ніжок Бобра, що – туп-туп-туп – невпинно крокували по снігу перед нею. Згодом місяць затягнуло хмарами, і знов пішов сніг. Втомлена Люсі дрімала на ходу, коли раптом Бобер різко повернув праворуч і почав видиратися вгору крізь непролазні кущі. Люсі остаточно прокинулась – саме вчасно, щоб помітити, як Бобер зникає у майже непомітній печерці, так добре прихованій за густими кущами, що помітити її неможливо, якщо не стояти просто над нею. Доки вона приходила до тями, Бобер уже заліз до печерки – лише хвіст його стирчав над поверхнею.
Люсі швиденько присіла і полізла слідом за ним. Позаду вона чула сопіння, пихкання та буркотіння – і за мить усі інші також залізли всередину.
– Де це ми?
У темряві голос Пітера лунав втомлено, немов надламаний. (Мені, звичайно, не треба вам пояснювати, який це надламаний голос.)
– Це старовинна схованка для бобрів. Тут можна пересидіти лиху годину, – пояснив Бобер. – Про неї мало хто знає. Можливо, тіснувато, але всім нам не завадить поспати кілька годин.
– Коли б ви так не метушилися, я би взяла з собою подушки, – докірливо промовила Бобриха.
Умостившись, Люсі подумала, що печерка ця зовсім не така вже затишна, як оселя пана Тумнуса – нірка в землі та й годі, але вона була сухою та теплою. І дуже маленькою – для того, щоб усі змогли влаштуватися на ніч, доводилося тісно притулятися одне до одного. Та після довгого шляху їм було тепло та спокійно разом. Якби ж тільки підлога була хоч трохи рівнішою! У темряві Бобриха пустила по колу пляшечку, з якої всі сьорбнули щось таке, від чого хтось закашляв, хтось зачхав, комусь наче горло обпекло, зате всередині одразу ж потеплішало, і всіх негайно огорнув солодкий сон.
Здавалося, не пройшло і хвилини (хоча насправді промайнуло декілька годин), коли Люсі прокинулася від холоду, не спроможна навіть поворухнути затерплими руками-ногами та мріючи про гарячу ванну. У напівсні вона відчула, як її щоку лоскотять чиїсь довгі вуса, і помітила світло, що струменіло крізь вхід у печеру. Тоді вона й продерла очі. Заворушилися й інші. Звідкись почулося веселе дзеленчання, і за мить всі сиділи, роззявивши роти і витріщаючись, дослуховуючи до звуку, що ввижався їм увесь той довгий шлях минулої ночі.
Бобер, не зволікаючи, кинувся геть з печери. Ви, можливо, вирішите, як спочатку вирішила Люсі, що то було вкрай нерозумно з його боку, тоді як насправді розумнішого вчинку годі було й сподіватися. Хто-хто, а Бобер добре знав, як непомітно прослизнути поміж заростями ожини, і він перш за все мав дізнатися, яким шляхом прямує Чаклунка. Інші, причаївшись, немов миші, залишилися чекати на нього у печері. Хвилин за п’ять всі до смерті перелякалися – десь зовсім близько почулися голоси. «Ой! – ледь стримала зойк Люсі. – Його помітили! І спіймали!».
До чого ж всі здивувалися, коли за хвилину просто в них над головами почувся голос Бобра.
– Усе добре! – прогукав він їм. – Виходьте, пані Бобрихо! Виходьте, сини та доньки Адама! Усе гаразд! Не Вона то була!
Звичайно, так ніхто не говорить, але саме так зазвичай висловлювалися бобри, коли їх щось дуже хвилювало; і коли я кажу «зазвичай», я, звісно, маю на увазі бобрів у Нарнії, бо по наш бік чарівних дверей бобри переважно мовчать.