Неподалік, коло підніжжя крислатого старого дерева, зібралася розвесела компанія: біляче подружжя з білченятами, двоє сатирів, якийсь незвично веселий гном та лис – усі вони сиділи на маленьких дзиґликах навколо святково накритого пенька. Через відстань подробиць святкового застілля Едмунд не роздивився, та від пахощів у нього запаморочилось в голові та потекли слинки. Пеньок був прикрашений ялинковими гілочками, а посередині – Едмунд навіть заблимав очима, мовляв, чи не примарилось це йому? – височів справжній різдвяний сливовий пудинг. Так от, коли сани зупинилися, лис (він був, вочевидь, найстаршим з присутніх) саме підвівся зі свого місця, у правиці тримаючи маленьку чарочку, і збирався казати промову. Та тільки-но чесна компанія вгледіла королівські сани та побачила, хто в них сидить, радість та веселощі немов вітром звіяло. Татусь білячої родини застиг із виделкою на півдорозі до рота, один із сатирів начебто вже й доніс виделку, та проковтнути що там на ній було вже не встиг, і виделка залишилась стирчати в нього поміж зубів, а маленькі білченята щодуху заверещали від жаху.
– І що все це має означати? – обомліла Чаклунка.
Ніхто не відповів.
– Мовчати! Тобто відповідати, лісова дрібното! – заволала вона. – Чи ви волієте, аби мій гном розв’язав вам язики батогом?! Питаю востаннє: що означає оце неподобство… оця обжерливість… оце… казна-що, що ви собі дозволяєте?! Звідки взагалі це взялося?!
– Вибачаюся, ваша величносте, – відповів на це лис. – Але все це «казна-що», як ви кажете, не взялося, а далося. І якщо б я наважився запропонувати вашій величності чарочку за ваше ж здоров’я…
– «Далося»?! Яким же добродієм все це далося?
– Д-д-д-дідом Морозом, – затинаючись, зізнався лис.
– Ким-ким? – гримнула Чаклунка, зіскакуючи з саней: лише два кроки, і її могутня постать нависла тінню над переляканими звірятками. – Яким дідом? Яким морозом? Його й бути тут не може! Та як ти смієш, смієшся чи що? Гаразд, якщо ти чесно визнаєш, що ти збрехав, то я, нехай так, усіх пробачу.
Може, все й обійшлося б, та раптом одне з білченят чи то стратило розум з переляку, чи щось таке…
– Він був! Був! Був! – заверещало воно так, що аж вуха заклало, та ще й ложкою по пеньку закалатало.
Тут Едмунд з острахом помітив, як Чаклунка закусила губу, та так, що по її білосніжному підборіддю стекла крапля багряної крові. Вона здійняла свій жезл… Едмунд тільки й устиг скрикнути: «Не треба! Не робіть цього! Будь ласка!» – як жезл вже опустився, і там, де щойно сиділа весела компанія, завмерли кам’яні статуї; одна з них – як була – з виделкою на півдорозі до рота, навколо кам’яного пеньочка, на якому були розставлені кам’яні тарілочки та височіла кам’яна брила, що дивним чином нагадувала сливовий різдвяний пудинг.