– А це тобі! – уже забираючись до саней, мовила Чаклунка і відвісила Едмундові відчутний ляпас. – Наступного разу знатимеш, як заступатися за злодіїв та зрадників! Жени! – кинула вона гномові.
На очах в Едмунда виступили сльози, але вперше йому було жаль когось іншого, а не себе. Він уявив собі, як маленькі кам’яні фігурки так і сидітимуть навколо Кам’яного Столу рік за роком і ясними днями, і темними ночами, доки не поростуть мохом та не розкришаться у пил від негоди. А сани так само мірно продовжували свій біг, хіба що – і Едмунд це помітив – сніг вже не вищав, а хлюпав під полозами, бо став відчутно мокрішим, ніж то було вночі. А ще він зауважив, що його вже не так трусить від холоднечі, і те, що над стежиною раз у раз пропливали пасма туману. З кожною хвилиною туман густішав, і сани вже не летіли як на крилах, а сповільнили свій хід, що було помітно навіть простим оком. Спочатку Едмундові здавалося, що то втомилися олені, аж раптом він зрозумів, що олені тут ні до чого. Сані трусило, вони підплигували на здавалося б рівному місці та скреготіли, наче ялозили по камінню. Тож як нещадно не шмагав гном своїх оленів, вони йшли повільніше і повільніше. До того ж десь здалеку долітав якийсь нечіткий гомін, та через скрегіт полоззя і гуркіт саней Едмунд ніяк не міг второпати, що ж за тим криється. Аж раптом сани стали – і зрушити їх з місця вже не могла жодна сила.
На якусь мить запала тиша. Едмунд нашорошив вуха – і що ж? Колись він чув чи такий самий гомін, чи таке саме лопотання, і тільки зараз він збагнув – так дзюрчать весняні води. Усюди гули невидимі ручаї, вони пінились, булькотіли, бурмотіли, і навіть – десь там, попереду – ревіли, як той водоспад. Серце в Едмунда так і зайшлося, хоча він ще не зрозумів чому. Та раптом його осяяла здогадка: та це ж весна! Звідусіль лунало «крап-крап-крап» – то з гілок танув сніг. З туману над засніженою рівниною виплило якесь дерево, і на очах у Едмунда великий ком снігу зірвався з гілки додолу – це трапилося вперше з того часу, як він опинився в Нарнії. Деревом виявилась ялина, тож як з неї впав сніг, Едмунд вперше за своє буття у Нарнії, окрім білого, побачив щось темно-зелене. Та роздивлятися та прислухатися Відьма не дозволила.
– Чого розсівся, ледацюго?! Нумо – бігом! – штовхати сани!
Едмундові нічого не залишалося, як підкоритися. Він мовчки виліз із саней на сніг (хоча то був вже не сніг, а якась снігова каша) та заходився допомагати гномові виштовхувати сани з глибокої вимоїни з багнюкою, у яку ті з розгону влетіли. Спершу олені лише місили багнюку, потім якось виповзли з неї і навіть за допомогою лайки та батога змусили оленів протягнути сани ще кілька кроків. На більше оленів не вистачило. Та дивуватися не було чому: сніг вже танув скрізь – куди не кинь оком. Більш того, деінде вже з’явилися прогалини чорної землі і навіть… молода зелена парость. Якщо вам не доводилось роздивлятися світ білої безмовності та снігової білості так довго, як то випало Едмундові, то вам, мабуть, і не зрозуміти, яку радість він відчув від єдиного погляду на щось зелене. Та не встиг він помилуватися новим краєвидом, як сани стали знов.
– Нічого путнього з того не вийде, ваша величносте, – зітхнув гном, – бо це не путь, а якась плавба. У таку відлигу на санях далеко не від’їдеш.
– Не можна на санях – доведеться пішки, – відгукнулася Королева.
– Пішки багато не набігаєш, – відмахнувся гном. – Тим паче, не випередиш тих, хто вийшов раніше за тебе.
– Ти хто мені: радник чи холоп при дворі?! – гримнула на нього Чаклунка. – Як чув наказ – то виконуй! Людській малечі руки зв’яжи за спиною. Тримай на прив’язі та очей з нього не зводь! Та не забудь свій батіг! А от постромки обріж – дорогу додому олені й самі знайдуть.
Гном підкорився і за кілька хвилин вже поганяв Едмунда зі зв’язаними позаду руками по багнюці вперед. Бідолашний Едмунд послизався у багнюці й жижі та спотикався на камінцях, та раз у раз гном осипав його прокляттями, а було, що й огрівав батогом. Чаклунка виступала слідом за гномом та підганяла їх обох: «Нумо, швидше!»
Куди і чому поспішати – то Чаклунці, мабуть, видніше, а от що відбувається навколо – і без неї кидалося просто в очі. Кожної миті білих плям ставало все менше, а зелених – навпаки, більше. Там, де лише вчора бовваніли білі, наче привиди, занесені снігом дерева, тепер рясніли смарагдові ялинки, пробилися гострими дзьобиками чорні гілочки ще голих дубів, буків та в’язів. Тьмяний туман розквітав золотавими барвами, а там і зовсім розтанув. Сонячні промені пронизали хащі наскрізь до самого денця, а у вишині, над верхівками дерев сліпило блакиттю ясне небо – аж очі пеком пекли. Та дива тільки починались. Бігцем через галявину, посеред березового гаю, гнаний Едмунд угледів, що вся вона вкрита маленькими жовтими цяточками. То розквітнув чистотіл. А гомін швидкої води з кожним кроком наближався. Попереду дзюрчав ручай. Довелося мочити ноги. А на тому боці, наче краплі роси, берегом голубіли проліски.