– Годі головою вертіти! – прикрикнув на Едмунда гном, коли той спробував озирнутися, щоб переконатися, чи то справді вони – прикрикнув, та ще й злобливо смикнув за мотузок.
Та, звісна річ, ці неприємності не завадили Едмундові і надалі витріщатися. І вже кроків за п’ять попереду, біля коренів старого дерева, він помітив дюжину крокусів, що мерехтіли ніжними відтінками бузкового кольору. Та це ще не все. Доки він роззявляв рота, почувся ще один, так само несподіваний, як і дзюрчання струмка, та не менш милий серцю звук. Біля самої стежини на гілочці раптом тенькнула пташка. Десь із глибини лісу вторувала їй інша. А далі – ніби всі тільки й чекали команди – ліс сповнило цвірінькання, щебетання та тьохкання. Вже за п’ять хвилин здавалося, що й сам ліс співає разом із пташиним хором; і тепер уже куди б Едмунд не повів оком – він скрізь бачив пташок: та чи інша пташка чи то вмощувалася на гілочці, чи перетинала стежину просто над головою, чи голосно сперечалася із сусідами у якихось своїх пташиних справах.
– Швидше, швидше! – тільки й волала Чаклунка.
Туман вже розвіявся. Небо дедалі блакитнішало, інколи по ньому пропливали білі, як пір’ячко, хмаринки. На сонячних прогалинах жовтів первоцвіт. Здійнявся легкий вітерець, здуваючи краплі з дерев та обдаючи подорожних бризками та духмяною свіжістю ніжного листячка. І справді – дерева прокидалися одне за одним. Модрини та березки оповилися зеленим серпанком. Рокитник вкрився позолотою. Та вже й на буках проклюнулося тендітне світло-зелене, майже прозоре, листя. Навіть світло попід ними – і те! – зазеленіло. Над стежиною з дзижчанням прогуділа бджола.
– Ні, це не відлига! – раптом закинув гном і став як вкопаний. – Це весна. Що ж нам тепер робити? Оцій вашій зимі, здається, теє… гаплик! А все через нього, Аслана…
– Якщо хтось із вас хоча б іще раз згадає його ім’я, – мовила на це Чаклунка, – нехай на себе нарікає!
Розділ 12
Бойове хрещення
Доки десь далеко звідси сперечалися гном із Чаклункою, бобри та діти йшли своєю дорогою, схожою на чарівний сон. Давно вже вони поскидали свої кожухи і навіть припинили гукати одне до одного: «Дивіться! Рибалочка!», або «А я кажу, це дзвіночки!», або «Що це за дивний запах?», або «Послухайте, послухайте! Це ж дрізд, співочий дрізд!». Вони йшли мовчки, вбираючи солодке весняне повітря; на зміну теплому сонячному світлу поставали тінисті зелені хащі; порослі мохом галявини, де велетенські в’язи здіймали листяні дахи високо над головами, змінялися густими заростями квітучої смородини, а трохи далі кружив голову пряний та духмяний аромат глоду.
Подорожні наші були здивовані не менш за Едмунда, коли помітили, як у них на очах зима зникла, а в лісі за лічені годи сталися зміни, що зазвичай тривають з січня до травня. На відміну від Чаклунки, вони не знали напевне, що в Нарнії так мало статися з приходом Аслана. Та всім було відомо, що то її чари навели на країну одвічну зиму; і коли вже у Нарнії почалася чарівна весна – то, мабуть, її чаклунства розсипалися. За деякий час комусь спало на думку, що коли вже сніг розтанув, Чаклунка не матиме змоги подорожувати саньми, і тоді всі зовсім заспокоїлися: хода їхня стала повільнішою, і перепочивали мандрівники тепер довше і частіше. Звичайно, вони вже добряче втомилися, але то було приємне відчуття. Так буває, коли весь день граєш на свіжому повітрі, а надвечір солодка втома розливається по тілу. Прикро тільки, що Сьюзан натерла собі невеликий пухир на п’ятці.
Щоб дістатися до Кам’яного Столу, вони вже не йшли широким річищем, а взяли трохи праворуч, південніше. Та навіть коли б їм не довелося завертати, йти далі берегом стало неможливо: талі води переповнили річку, і пінявий потік усіх відтінків жовтого затопив річище.