Сонце сідало, від чого світло його наливалося багрянцем, тіни ставали довшими, а квіти стуляли на ніч свої пелюсточки.
– Залишилось ще трохи, – підбадьорив усіх пан Бобер та повів їх нагору по схилу, порослому густим пружним мохом (по якому так приємно ступати натрудженими ногами), туди, де стояли поодинокі високі-превисокі дерева. Після важкого дня всі дерлися вгору, важко дихаючи, посапуючи та спотикаючись. Люсі навіть засумнівалася: здолає вона підйом чи впаде на півдорозі, коли, несподівано, всі опинилися на вершині. І ось що вони побачили.
Перед їхніми поглядами розляглася широка зелена галявина. По її боках розкинувся густий ліс, а прямо попереду, там, далеко на сході, щось мерехтіло до болю в очах. «Ти ба! Сьюзан, ти тільки-но поглянь! – захоплено вигукнув Пітер. – Це ж море!». Посеред галявини і стояв Кам’яний Стіл. Насправді то був навіть не стіл, а велика кам’яна скрижаль – темно-сіра, немов потьмяніла від часу, вона, певно, налічувала не одну сотню років і лежала на чотирьох опорах, також кам’яних. Поверхня її була помережана таємничими лініями та малюнками, що скидалися на літери якоїсь давньої мови, і від одного погляду на них ставало моторошно. Наступної миті всі помітили високе шатро на краю галявини. Нині, у променях вечірнього сонця, він видавався неймовірно розкішним: полотнища стін із жовтого шовку натягнуті на малинових шнурах, що кріпилися до кілочків із слонячої кістки; високо над ним майорів стяг, на тлі якого був зображений пурпуровий лев на дибах. Морський бриз маяв стяг та овівав обличчя присутніх. Доки усі роззиралися навкруги, звідкись праворуч долинули до них звуки музики, й, обернувшись, подорожні побачили того, заради кого вони сюди й прийшли.
Аслан стояв в оточенні сили-силенної дивних істот, що з’юрмилися навколо нього у формі півмісяця. Там були німфи дерев та джерел (у нашому світі вони звуться дріади та наяди), що завжди мали при собі струнні інструменти – ось звідкіля, виявляється, лилась музика; неподалік височіли чотири здоровенні кентаври, чиї тіла нагадувала крупи ломових коней, а тулубом вони схожі були на суворих, м’язистих, але по-своєму прекрасних воїнів. Десь у натовпі дивовижних створінь усі помітили єдинорога, бика з головою чоловіка, пелікана, орла та величезного собаку. А поруч із Асланом стояли двоє гепардів, один з яких тримав його корону, а інший – прапор.
Щодо зовнішності самого Аслана, то і діти, і бобри зовсім розгубилися. Хто ніколи не був у Нарнії, той не зможе уявити, що на світі можуть бути створіння, прекрасні та жахливі одночасно. Так, можливо, колись вважали і наші герої, та тепер їм випала нагода позбутися цієї омани раз і назавжди. Бо варто їм було лише спробувати зазирнути Асланові в обличчя, як їх засліпило сяйво його золотавої гриви, а величні, бездонні очі його немов зазирнули їм у душу. Від одного лише його погляду на всіх напали дрижаки.
– Ну, вперед, – прошепотів Бобер Пітерові.
– Ні, – позадкував Пітер. – Спершу ви.
– Ні, ні, сини Адама поперед звірів, – відмагався Бобер.
– Сьюзан, – галантно запропонував Пітер. – Чому б тобі не піти першою? Дами вперед, як то кажуть.
– Ні, йди ти. Ти ж у нас найстарший, – прошепотіла у відповідь Сьюзан.
Звичайно, що довше вони сперечалися, то безглуздішими ставали оті їх сперечання. Нарешті Пітер підкорився, витяг із піхов меча на ознаку привітання і, кинувши товаришам: «Сміливіше! Зберіться-но!», сміливо попрямував до лева:
– Ми прийшли, Аслане!
– Вітаю тебе, Пітере, сине Адама, – промовив Аслан. – Вітаю і вас, Сьюзан та Люсі, доньки Єви. Вітаю, Бобре і Бобрихо.
Його низький сильний голос наповнив їхні душі спокоєм, а серця – мовчазною радістю, і вони вже не відчували себе незручно, мовчки стоячи поряд з Асланом.
– Проте де ж ваш четвертий? – запитав Аслан.
– Він намагався зрадити їх і перейшов на бік Білої Чаклунки, о, Аслане, – відповів за дітей Бобер.
Несподівано для себе Пітер виступив уперед та додав:
– У цьому є і моя провина. Я був злий на Едмунда і цим спонукав його на цей жалюгідний вчинок.
Аслан нічого не відповів. Він не хотів виправдовувати Пітера чи засуджувати його, а просто стояв і дивився на всіх своїми ясними променистими очима. Та й що було казати?
– Будь ласка, Аслане, – звернулася до нього Люсі, – що нам зробити, аби повернути Едмунда?
– Усе, що можна зробити, – буде зроблено. Та це може виявитися набагато складнішим, аніж ви собі уявляєте, – зауважив він і знову замовк. А Люсі, спостерігаючи за ним, помітила, що обличчя його було не тільки величним, сильним та спокійним; на ньому ледь помітним серпанком промайнула печаль. Та за мить хмари збігли з його обличчя, він труснув гривою, плеснув у долоні («Які жахливі в нього пазурі! – промайнула в Люсі думка. – Страшно навіть подумати, що було б, якби він їх не втягував!») і наказав: – Час готуватися до бенкетування. Німфи джерел, німфи дерев, проводіть-но наших гостей до шатра й допоможіть їм з усім.