Щойно дівчата пішли, Аслан поклав свою лапу – а хоч він і втягнув пазурі, вона була важелезною – Пітерові на плече та мовив:
– Ходімо, сине Адама, я покажу тобі, який із далини замок, де судилося тобі колись посісти на трон.
І Пітер, який ще тримав меча в руці, попрямував за Асланом до східного схилу пагорба. Позаду них заходило сонце. Вся земля, що розляглася під ними, була залита вечірнім світлом – ліси, і гори, і долини, і велична ріка, що зміїлася вдалину сріблястою стрічкою. А далеко-далеко, за багато миль звідси, плескалося море, а над морем – небо, а небом пливли хмаринки, рожеві у променях призахідного сонця. І десь там, майже на краю землі, там, де землі Нарнії змикалися з морем, аж у гирлі ріки на невисокому пагорбі щось яскраво блискало. То й був замок, а блискали його західні вікна, та Пітеру він видався зіркою, що зійшла з небес до лукомор’я.
– Сине людський, – звернувся до нього Аслан, – перед тобою той самий Кейр-Паравель, або, як його інакше називають, замок Чотирьох тронів. На один із них ти й зійдеш законним правителем. Тобі я показав його, бо за правом первородства ти й будеш королем над усіма іншими.
Пітер нічого не встиг відповісти – у навколишній тиші несподівано пролунав незвичний звук. Він чимось нагадував звук мисливського ріжка, та був більш пронизливим та потужним.
– Це ріжок твоєї сестри, – мовив Аслан тихо, немов промуркотів, коли можна так сказати про могутнього лева.
Пітер навіть сторопів від несподіванки. Та побачивши, як лісовий люд кинувся уперед, і помітивши Аслана, що здійняв догори лапу та наказав: «Усі назад! Дозвольте принцові завоювати собі добре ім’я у бою!», все зрозумів та з усіх ніг кинувся до шатра. Там погляду його відкрилося жахливе видовище.
Наяди та дріади пирснули врозтіч. Назустріч йому бігла Люсі, так швидко, як тільки несли її маленькі ноженята; обличчя її було бліде, немов крейда. Потім він побачив Сьюзан – та щодуху чкурнула до дерева, щоб видертися нагору. Слідом за нею довжелезними стрибками мчав величезний сірий звір. Спочатку Пітерові здалося, що то ведмідь, потім – що то вівчарка, але принаймні вдвічі більша за тих, яких йому довелося зустрічати. Лише в останню мить він второпав, що страшний звір – то вовк. Величезний сірий вовк, який стояв на задніх лапах, спираючись передніми на стовбур дерева. Він клацав іклами та гарчав, смух на карку стояв дибки. Здолати дві гілки Сьюзан ще спромоглася, але дістатись третьої – вже зась; одна її нога звисала з дерева лише за дюйм чи два від вищиреної вовчої пащі. Пітер не міг зрозуміти, чого вона не намагається видертися вище або хоча б не перехопить гілку хоч трохи зручніше, коли несподівано зрозумів, що вона от-от знепритомніє. І що ж тоді?
Пітер аж ніяк не вважав себе відчайдухом, більш того, у цю мить його навіть охопила якась слабкість, та це не мало жодного значення, бо для себе він уже вирішив усе. Він рвонув навпростець до чудовиська, націливши свій меч тому у бік. Та як би швидко він не біг, звір виявився спритнішим. Швидкий, наче блискавка, він ухилився. Очі його палали, а з пащі вирвався гнівний рик. Коли б не лють, що очі йому застувала, він уже вчепився б Пітерові в горлянку. Та саме лють його й згубила. Він загарчав і згаяв час.
Усе трапилося блискавично. Пітер і сам не зрозумів, як він ухилився, випручаючись зі страшних обіймів звіра, а наступної миті встромив меча тому поміж передні лапи прямо в серце. А далі, немов у жахливому сновидінні, що триває і триває, і немає йому кінця, Пітер все смикав і смикав свій меч, не розуміючи, хто з них живий, а хто мертвий. Перед собою він бачив лише вищир вовчої пащі та клацання іклів, його обдавало жаром вовчого віддиху, довкола кружляли пасма шерсті та бризкала кров. Страшний сон обірвався раптово. Вовк впав на землю. Пітер випростувався та витер піт з чола. Насилу він вивільнив свого меча. І сили його полишили.
Коли Сьюзан спустилася з дерева, брат і сестра помітили, що вони досі тремтять, немов та осика. Здається, але стверджувати цього я не можу, вони навіть пустили сльозу, та в Нарнії ніхто нікому не стане на те закидати.