Едмунд, який, правду кажучи, увесь цей час лежав колода колодою, раптом відчув, як його грубо підхопили, поставили на ноги і притулили до дерева. Гном зараз же міцно-преміцно прив’язав його до стовбура. Тим часом королева скинула мантію – бачиться, справою не можна займатися абияк, недбало. І тут Едмунд звернув увагу на те, які в неї білі руки. Вони були такі білі, що це було помітно навіть у сутінках прихованої від сторонніх очей улоговини під покровом дерев. Нічого, окрім отих білих рук, Едмунд перед собою не бачив.
– Готуй жертву, – мимохідь кинула Чаклунка, і гном кинувся виконувати розпорядження. Він швиденько розстібнув Едмундові комірець сорочки та підіткнув усередину, потім ухопив Едмунда за волосся, спонукаючи закинути голову. До хлопця долинув дуже неприємний звук: вжик-вжик-вжик. Він насторожився: такий звук міг видавати лише один знайомий Едмундові предмет, а саме тоді, коли його, цей предмет, заточують. Отак «вжикати» міг лише ніж. Тільки тепер Едмунд збагнув, що згадана жертва – то він. В очах у нього потемніло, і він втратив свідомість.
Саме у цю хвилину звідусіль почулися крики, тупіт копит та хлопання крил, потім – чи то зойк, чи то вий, начебто з вуст королівських, – розібрати було неможливо, бо все змішалося до купи. Потім пута його послабшали, чиїсь сильні руки підхопили його та чийсь глибокий голос мовив:
– Покладіть його – хіба не бачите, його ж ноги не тримають… – дайте йому трохи вина… та не поспішай, бідолахо… все буде добре, малюче…
Потім, наче здалеку, він почув іще голоси – хтось перемовлявся:
– А де ж сама Відьма?.. Мені здавалося, ти її тримаєш… А от і ні – я тільки вибив у неї з рук ножа… А я гнався за гномом… Та хіба усіх наздоженеш?.. Невже втекла?.. А це що таке? Тьху ти, якийсь старий пень, хай йому грець!..
На цих словах Едмунд знову знепритомнів. Та тепер він був у надійних руках. Кентаври, єдинороги, лісові олені та птахи – з них складалася рятувальна партія, яку Аслан відрядив на пошуки Едмунда ще у попередньому розділі, – вирушили у похід назад, до Кам’яного Столу, передаючи майже бездиханне Едмундове тіло одне одному. Ніхто й не озирнувся. А дарма, бо в безлюдній улоговині коїлися речі доволі незвичайні, якщо не дивні.
Тож навколо було тихо й покійно, повний місяць заливав улоговину світлом. Поміж іншим, він освітлював і недоречно згаданий кимсь пеньок, і нічим особливо не примітний, хоча й чималенький за розміром, сивий валун.
Проте, якщо вдивлятися в них довше, якщо було б кому дивитися, то більш пильний погляд підказав би, що із тим пеньком та з тим валуном щось не те. Не те, як воно здається… Потім привиділося б (а насправді, і не привиділось, бо саме так все й було), що якось дуже вже той пень нагадує скрючену людську постать, що присіла навпочіпки та просто на очах перебралася ближче до валуна. Потім здалося б (а насправді, лише здалося б, що здається, бо все так і було), що валун вже не лежить, а сидить, більш того – валун із пеньком тихесенько перемовляються, і нарешті стає очевидним, що пеньок – не пеньок, а валун – не валун, а ніщо інше, як Чаклунка та гном. Ті, хто не розуміється на чаклунстві, можуть спитати: як же могло так статися, що їх усі шукають, а вони, виходить, нікуди й не поділися, а увесь цей час перебували на тому самому місці, можна сказати, у всіх на очах. Що ж, на те воно й чаклунство. Коли є в тебе чарівний жезл, достатньо змахнути ним, загадати бажання – і ось, шукай собі вітру в полі, а ти, знай собі, зачаївся десь неподалік та насміхаєшся з невдалих переслідувачів. Саме так вчинила Чаклунка: тільки-но в неї з рук вибили ніж, вона, замість того, аби стрімголов кинутися навтікача, лише змахнула своїм жезлом, і тієї ж миті зробилася невидимою для інших. Таким чином, вона врятувалася сама, та й жезл свій чарівний врятувала.
Наступного ранку, щойно дітлахи прокинулись (а цієї ночі вони вперше спочивали на м’яких подушках у великому шатрі), на них чекала радісна новина: Едмунда врятовано! Звістку про те дітлахам переповіла Бобриха, вона ж і повідомила їм, як пізно вночі його принесли до табору. А тепер він у Аслана. Після польового сніданку дітлахи висипали надвір і побачили, як Аслан з Едмундом біч-о-біч прогулюються по росній траві подалі від сторонніх вух та очей. З цієї причини переказати їх розмову не є можливим, бо однаково ніхто нічого не чув, тож про що там йшлося – достеменно невідомо. А сам Едмунд тільки й того, що якось прохопився, мовляв, ту розмову він запам’ятає на все життя, а далі – як води у рота набрав. Коли дітлахи підійшли ближче, Аслан злегка підштовхнув Едмунда їм назустріч.