– Погляньте-но, та він всього лише великий кіт! – вигукнув хтось із темряви.
– Невже він наводив на нас жах? – вторував тому інший голос із пітьми.
Вони знущалися з нього, примовляючи:
– Киць-киць-киць, де твоя славетна міць?!
– Чи спіймало кошеня мишенятко цього дня? Мабуть, облизня спіймало, а того йому замало!
– Нашій киці спозаранку не побачити сніданку! Молочка їй треба дати наостанок похлебтати!
– Та як вони сміють?! – прошепотіла Люсі, розмазуючи сльози по щоках. – Одне слово – нелюді!
Тепер, коли минуло перше потрясіння, Люсі вирішила, що Аслан, позбавлений обрамлення золотавого волосся, має вигляд навіть більш мужній та прекрасний, ніж до того. Вочевидь, угледіла щось таке й Чаклунка.
– Нумо, накиньте на нього намордник! – ні сіло ні впало наказала вона. Навіть тепер, коли вся нежить накинулась на лева виконувати наказ, варто було Аслану лише раз клацнути зубами, і двоє-троє залишилися б без лап. Та він і пазуром не поворухнув, що розлютило лісове скопище ще гірше. Тепер вже уся нежить, навіть ті, хто спершу боягузив, набралися хоробрості й зібралися навколо потішитись досхочу: хто намагався буцнути його ногою, хтось вдарити щосили, хтось – хоча б ущипнути, а хтось – плюнути та осипати прокляттями.
Врешті-решт, усі вгамувались та потягли зв’язаного лева до Столу. Зрозуміло, він був занадто великий для них, тож дехто натужувався його волочити, а хтось підштовхував, як міг. З останніх сил вони звалили його на Стіл, та ще й про всяк випадок обмотали мотузками та позатягували ті вузли, що послабшали.
– Боягузи! Вони досі бояться його! Навіть тепер, – майже вголос ридала Сьюзан.
Та ось гурба зітхнула з полегшенням. Аслана опутали з голови до лап та примотали до стільниці, і над натовпом нависла тиша. Чотири відьми з чотирма смолоскипами застигли по чотирьох кутах Столу. Чаклунка скинула мантію, саме так, як і попередньої ночі, коли перед нею був Едмунд, і заходилась гострити ножа. У світлі смолоскипів та сяйві повного місяця (так, принаймні, здалося дівчаткам) ніж видавався якимось дикунським: зловісної форми ніж виблискував не залізом, а наче був зроблений з каменю. Та ось Чаклунка наблизилась і стала у Аслана в головах. Її обличчя скривила недобра посмішка; а Аслан дивився у небеса – у погляді ані злості, ані остраху, лише печаль. Та перш ніж завдати удару, Чаклунка схилилася над Асланом та прошипіла:
– Ну, то й що: чия взяла? Дурень, ти досі гадаєш, що жертвуючи собою, ти врятуєш отого зрадника з людського роду-племені? Що ж, замість його життя я заберу твоє, давнє закляття буде знято, та й договір дотримано. А от коли ти здохнеш, то що мені завадить за тобою слідом відправити ще і його? Тож наостанок знай, що віддаєш ти Нарнію мені на віки-вічні! І, навіть втративши життя своє, нікого ти не врятував! І з цим знанням у відчаї та безнадії – помри!
Відьма занесла над Асланом ніж. Більше нічого дівчата не бачили – від жаху вони заплющили очі.
Розділ 15
Найдавніше закляття часів одвічних
Сестри досі переховувались у тернику, де їх залишив Аслан, заплющивши очі та прикривши обличчя долонями, коли почувся гучний чаклунчин клич.
– Нумо всі за мною! Людинкам та звіряткам настав кінець! Найдурніший з усіх дурнів, великий кіт – здох! Тепер туди ж дорога і всім іншим!
Саме в цю хвилину дівчатка опинилися у смертельній небезпеці. З несамовитим воланням, під войовничий виск та пронизливе завивання дудок та ріжків, уся дика орда помчала схилами вниз, мало не розтоптавши їх на своєму шляху. Спочатку їх овіяло холодним вітром – то повз них промайнуло сонмище привидів; далі затремтіла земля від важкої ходи мінотаврів; потім заклало вуха від лопотіння крил – то з краю галявини у повітря здійнялася зграя найогидніших грифів та велетенських нетопирів. Іншим часом вони, мабуть, і досі б ще тремтіли з переляку, але зараз, відтоді як загинув лев, їх охопила тяжка туга, пекучий сором приниження та дитяча безпорадність – тому навряд чи вони придивлялися та прислухалися до того, що коїться навкруги.
Та врешті-решт у лісі настала тиша, і Сьюзан з Люсі наважилися вийти на відкритий гребінь пагорба. Місяць вже був на сконі, і в небі можна було роздивитися хмаринки, що раз у раз затьмарювали бліде місячне сяйво. Втім, навіть того світла вистачало, аби розгледіти обриси повитого мотузками бездиханного тіла на Кам’яному Столі. Дівчатка опустилися на коліна у росяну траву. Вони гладили стрижену морду та цілували його просто у холодний ніс, проливаючи гіркі сльози, доки вистачало сліз. Потім вони подивилися одна на одну і взялися за руки, відчувши зненацька себе сиротами, і заридали. Коли сльози скінчилися, Люсі мовила: