– Я й сама… навіть озирнутися боюсь, – видохнула Сьюзан. – А що, як трапилося щось страшне?
– Облиш! Нічого страшнішого від того, що було, вже трапитися не може! – вирішила Люсі. – Ходімо!
У світлі вранішнього сонця все було інакшим, ніж уночі. Все розцвітилося кольорами, разом зі світлом з’явилися й тіні – все довкола змінилося настільки, що спершу дівчата не повірили своїм очам. І було чому! Кам’яна брила розкололася навпіл – величезна тріщина пролягла від краю до краю, а от Аслана… й сліду не було.
– Ой!
– Ох!
Зірвалося з вуст, і сестри кинулися до Столу.
– Як же так?! – вбивалася Люсі. – Чому його – навіть мертвого! – не залишать у спокої?!
– Хто?.. Хто це зробив?! – голосила Сьюзан. – Що все це означає? Іще одне закляття?!
– Саме так, – мовив гучний голос у них поза спинами. – Найдавніше закляття з усіх заклять.
Сестри озирнулися й обімліли: у сяйві сонячного світла перед ними стояв Аслан. А він, наче прокинувшись від довгого сну, просто стріпнув своєю гривою (що, судячи з усього, якимсь дивом встигла відрости).
– Аслане! – вигукнули сестри разом; у їхніх поглядах рівною мірою були і невимовна радість, і острах.
– Чи ти живий, чи мертвий? – закинула нарешті Люсі, сама ані жива, ані мертва.
– Як бачите – живий.
– То ти – не того… не при… при… при…? – спитала Сьюзан, остерігаючись навіть вимовити оте страшне слово (вона мала на увазі «примара»).
Тож, не марнуючи слів, Аслан лише схилився над тремтячою Сьюзан і мовчки лизнув її лоба. Вона відчула тепле дихання та запах левиної гриви, який, як то відомо, не можна переплутати ні з яким іншим.
– Ну, то й що? Чи схожий я на те, що ти загадала?
– То це ти, Аслане?! Живий і справжній! – вигукнула Люсі, й обидві дівчинки повисли в нього на шиї.
– Але як таке можливо? – спитала Сьюзан трохи згодом, коли до неї повернувся дар слова.
– Може бути так, – відповів Аслан. – Чаклунці відоме лише давнє закляття з глибини століть. Та є закляття ще давніше. Коли б Чаклунка зазирнула у ті часи, коли навколо панували пітьма і тиша, і навіть відлік часу ще не почався, то в досвітній імлі ще до зорі часів вона б пізнала найдавніше закляття часів одвічних. Якщо невинний у зраді з доброї волі віддасть себе замість іншого на заклання, то смерть сама не прийме таку жертву. Скрижальний камінь розколеться навпіл, і все повернеться на круги своя.
– Так-так, а що тепер? – заплигала на місці Люсі, плескаючи у долоні.
– Гайда, діти! – усміхнувся лев. – Моя колишня сила повертається до мене! Хто з вас спритний – гайда в квача! Хто мене дожене?
На якусь мить він застиг на місці, очі його сяяли, лапи двигтіли від снаги, хвіст хльостав по боках. Раптом він здійнявся у повітря та майнув над їхніми головами на той бік Столу. Заливаючись сміхом, хоч сама не знаючи чому, Люсі перелізла через Стіл, аби спіймати його. Лев знову стрибнув. І почалася гра в довгу лозу. Дівчата гасали за левом по всьому пагорбу: то взад-вперед, а то по колу, то безнадійно відстаючи, то майже хапаючи його за хвіст. А лев – то прошмигував поміж них, то зненацька зупинявся, вимушуючи їх проскочити позв нього, то підкидав їх у повітря, то знову ловив у свої обійми. І врешті-решт все завершилося купою малою, де вже не можна було розібрати, де руки, де ноги, де голова, а де хвіст. Ніде не знайти таких веселощів, як у Нарнії (де немає місця для яких-небудь місіс Макріді). Єдине, чого Люсі так і не вирішила для себе, так це що саме то була за гра: чи то вовтузіння з кошеням, чи то біг навипередки з грозою. Набігавшись досхочу, усі разом впали на морошок перевести дух. Однак, на диво, ані втоми, ані голоду чи спраги – як і не було.
– Ну, що ж, – мовив Аслан, як тільки всі відсапалися, – побешкетували та й годі. Прийшла пора мені подати голос. Тож краще затуліть-но вуха!
Дівчатка так і зробили. Аслан підвівся на ноги та роззявив пащу. Це здалося до того лячним, що дівчата поквапилися відвернутися. Наступної миті вони побачили от що: дерева попереду полягали, мов та трава на луці від подиху вітру перед дощем. А лев, немов нічого й не сталося, мовив:
– Нас кличе дальня путь! Доведеться вам їхати верхи.
Він схилився, і дівчатка видерлися йому на спину: Сьюзан вмостилася першою і обома руками вчепилася в гриву, а Люсі влаштувалася у Сьюзан за спиною, міцно тримаючись за сестру. Вона зробила це вчасно, бо наступної миті їх наче підхопила велика хвиля, підняла та понесла косогором униз – швидше за найспритнішого скакуна – у лісову хащу.