Ця скачка верхи на Аслані виявилась, мабуть, найнезабутнішою пригодою, що трапилася з дівчатами в Нарнії. Та й що тут казати: чи доводилося вам коли-небудь мчати галопом на коні? А тепер уявіть собі замість тупоту копит та рипіння старої збруї безшумну ходу великих котячих лап, а замість вороної, гнідої, буланої чи сірої у яблуках масті – масть золотаву; та не забудьте ще про золотаву гриву, що плескається, як та ковила, за вітром. До цього додайте швидкість, з якою ви хіба що не вдвічі зуміли б випередити найбаскішого з усіх скакунів, та на відміну від коня, з яким ще треба вміти впоратись, тому, хто їде на Аслані, не треба навіть слідкувати за дорогою. До того ж лев не знав утоми, він не потребував ані поводів, ані стремен, не виказував норов, а летів і летів уперед, дорогою оминаючи дерева, перестрибуючи кущі та струмочки, ручаї переходячи бродом, а річку долаючи вплав. Для повного враження візьміть до уваги, що шлях ваш пролягає не прокладеними стежками для прогулянок у парку, не сільським трактом і не полем, а… весною. А що таке є в Нарнії весна? А це означає, що ви мчите повз величні буки, сонячними галявинами поміж дубових гаїв, серед укритих білим цвітінням диких вишень, повз рокітливі водоспади, моховиті скелі та печери, наповнені таємничим гулким відлунням; уверх кручами, що відкриті усім вітрам, де може вистояти лише ялівець, вересовими відрогами гір, запаморочливими перевалами, та знову – униз, униз, униз, дикими полонинами та долинами з морем розливним блакитних квіточок.
Ось так, незадовго до полудня, вони опинилися на гребні скелястої гори, з якої десь далеко внизу виднівся замок. Звідси він ввижався якимось несправжнім, начебто іграшковим, з гостроверхими маківками башт та зубчиками по стінах. Та не встигли дівчата помилуватися краєвидом, як лев помчав униз з усієї можливої сприті. Тож не встигли вони мовити ані «ох», ані «ах», ані «що за чудовий замок», як той виріс перед очима в усій своїй красі. Тепер назвати його іграшковим язик не повертався. Він похмуро височів над головою і, здавалося, змірював їх примруженим поглядом бійниць. Схоже, на них тут не чекали. Ніхто не визирнув із сторожової вежі, та й ворота були на запорі. Та лева це не зупинило: не збавляючи ходи, він вже летів до воріт, немов гарматне ядро.
– Оце і є чаклунчин дім! – вигукнув він на бігу. – Тримайтеся щосили!
Що ж, він попередив їх недарма: світ мало не перекинувся догори дриґом; усі нутрощі спочатку піднялися, а потім раптово спали вниз, перед очима промайнула кріпосна стіна, і… мало не сторч головою обидві сестри скотилися з Асланової спини, вже по цей бік стіни. Пихкаючи та відсапуючись, дівчата озирнулися навкруги: перед ними лежало широке забруковане подвір’я, на якому, куди не кинь оком, не було ані душі – самі лише статуї.
Розділ 16
Про кам’яні статуї та про те, що з ними трапилось
– Яке незвичне місце! – вигукнула Люсі. – Усі ці кам’яні тварини та статуї-люди – немов потрапив до музею.
– Ш-ш-ш… Тихіше! – прошепотіла Сьюзан. – Подивися лише, що робить Аслан.
Аслан і справді повівся якось дивно: одним стрибком наблизившись до кам’яного лева, він дмухнув на нього. Потім без зайвих зволікань обернувся, немов дзиґа – як кошеня, що женеться за власним хвостом – та дмухнув на кам’яного гнома, що (як ви пам’ятаєте) стояв спиною за декілька кроків від лева. Потім Аслан відскочив до високої статуї дріади, що нависала над гномом, немов намагаючись захистити його, за нею прийшла черга кам’яного кроля, а слідом за тим поспішив до двох кентаврів. Несподівано Люсі зойкнула:
– Лев, Сьюзан, лев! Поглянь-но на лева!
Сподіваюся, вам доводилося колись розводити вогонь у каміні та спостерігати за тим, як до зім’ятої газети підносять сірника. Спочатку здається, начебто нічого і не відбувається; аж раптом помічаєте, як газетою вгору повзе стрічка полум’я… ось дещо подібне відбувалося і тепер. Аслан дмухнув на лева, і деякий час нічого не відбувалося, аж раптом по карку в нього зазміїлось полум’я, особливо помітне на мармуровій спині лева; і ось вже вогонь охопив гриву, за нею широку морду звіра; як полум’я, що, прокидаючись, повзе клаптиком паперу – спочатку з нехіттю, а потім, немов отямившись, огортає його увесь – так і наш лев: ось він струснув гривою, та кам’яні лапи не дають йому зірватися з місця; та за мить вже кам’яні зборки оповилися вогнем – і на боках вже переливається золотим шерсть. Тут лев роззявив червону пащу, велику та живу, та протяжно позіхнув. Щойно ожили його задні лапи, як він здійняв одну та зайнявся чухатися. А вгледівши Аслана, кинувся до нього, підстрибуючи та скиглячи від захоплення, та заходився грайливо плигати навкруги, намагаючись лизнути Асланову морду.