Тим часом передовий загін вирвався вихором з тіснини на простір, і одразу стало зрозуміло, що там і до чого. Куди не кинеш погляд, крізь точилася битва. Пітер та Едмунд із залишками війська ледь стримували шалений натиск ворога. Люсі здалося, що всякої нежиті зібралося тут значно більше, ніж минулого вечора. До того ж при світла дня жахлива орда здавалася ще жахливішою, потворнішою та лютішою, ніж вночі. А Пітерове військо (його все ближче відтісняли до згубної ущелини так, що Люсі могла бачити їхні спини) помітно порідшало, й одного лише погляду довкруж було достатньо, аби збагнути – чому. Усе поле битви, тут і там, було усіяне мертвим камінням – вочевидь, Чаклунка не забула удатися до свого жезлу. Та нині в неї в руках був не він, а той самий кам’яний кинджал, яким вона напередодні заколола Аслана. Люсі зблідла: у смертельному двобої з Чаклункою зійшовся Пітер. Клинки рухалися так швидко, що встежити за ними було неможливо, і здавалося, що схрестилися не два, і шість клинків одночасно, з кожного боку по три. Пітер та Чаклунка перебували в самому серці битви, і навколо них, куди не кинеш оком, точилися двобої.
– Хутко, дівчата! Злізайте з мене! – наказав Аслан, і ті вмить зіскочили на землю.
Нарнією, із західного кордону, позначеного ліхтарним стовпом, до самих берегів східного моря, пронісся оглушливий рик, коли Лев накинувся на Білу Чаклунку. На обличчі тої Люсі встигла помітити жах та невіру, і тієї ж миті Лев та Чаклунка покотилися по землі.
І все військо, що його Аслан привів за собою з чаклунського замку, несамовито кинулось на ворога: гноми – з бойовими сокирами, собаки – вишкіривши пащі, велетень – із дубиною (а скількох він поклав ненароком, затоптавши ногами, і не злічити), єдинороги – виставивши роги, кентаври – з гострими мечами і міцними копитами. Помітно поріділе військо Пітера привітало їх радісним «ура!». Новоприбулі вибухнули ревом у відповідь; вороги – заволали, завили, заверещали, заулюлюкали, і цей гомін прокотився по окрузі, повернувшись луною з густих лісів.
Розділ 17
У пошуках Білого Оленя
Коли наспіло підкріплення, вороги були приречені на невдачу. Значні сили супротивника зім’яли у першій ж атаці. Побачивши смерть Чаклунки, ті, хто вцілів, або пустилися навтікача, або ж здалися. За хвилину Люсі помітила, як Аслан із Пітером потиснули один одному руки-лапи. У ту мить Люсі здалося, що Пітер став зовсім чужим – обличчя його було блідим та суворим, і він здавався набагато старшим за свої роки.
– Коли б не Едмунд, – переповідав Аслану Пітер, – тут би ми всі й полягли. Направо й наліво Чаклунка перетворювала наше військо на каміння. Та Едмунд не знав страху. Він пробився до неї, убивши один за одним трьох велетенських людожерів, доки Чаклунка розправлялася з одним із наших леопардів, і кинувся вперед, направивши меча… ні, не на неї, а на її чарівний жезл. Коли б він намагався схопитися з нею (помилка ця стала для багатьох фатальною), то бути б і йому статуєю. Але Едмунд розтрощив той жезл одним ударом. Коли б це вдалося зробити хоч трохи раніше… ми б могли розраховувати і на перемогу, а так – багатьох ми втратили у цьому бої. Едмунда теж поранено, і поранено важко. Ходімо мерщій до нього!
Едмунд відшукався під опікою Бобрихи трохи осторонь від поля бою. Він лежав, увесь скривавлений, з блідим – аж зеленим – обличчям, тяжко вдихаючи повітря розтуленим ротом.
– Люсі, не зволікай! – поквапив дівчинку Аслан.
Чи не вперше Люсі згадала про дорогоцінне зілля, що дісталося їй у подарунок від самого Діда Мороза. Від хвилювання руки в неї тремтіли так, що пробка ніяк не відкорковувалася. Та нарешті піддалася, і Люсі мерщій влила кілька крапель зілля Едмунду в рот.
– У нас є ще поранені, – сказав з-поза її плеча Аслан, варто було їй забаритися на хвилинку, вдивляючись в бліде обличчя брата й гадаючи, чи справді зілля має цілющу силу.
– Та знаю я! – сердито відмахнулася Люсі. – Ще лише хвилинку!
– Донько Єви, – суворо вимовив до неї Аслан, – інші також стоять однією ногою у труні. Невже ти даси їм померти, тільки б Едмунд залишився жити?
– Вибач, Аслане, – Люсі підвелася та попрямувала слідом за ним до інших поранених. Півгодини вони працювали, не складаючи рук: Люсі зцілювала тих, хто ще дихав, Аслан – оживляв скам’янілих. Коли ж вони впоралися, Люсі повернулася поглянути, як там Едмунд. Знайшла вона його вже на ногах. Він не тільки зцілився від ран тілесних – він був таким, яким Люсі не бачила його вже цілу вічність. Правду кажучи, він став таким, яким був до того, як його перевели до тієї гидкої школи, де він і сам став гидким. А тепер він міг прямо та чесно дивитися іншим в очі. Тут, на ратнім полі, Аслан і посвятив його в лицарі.
– Як гадаєш, чи він знає? – ледь чутно спитала Люсі в Сьюзан. – Він знає, що Аслан зробив заради нього? Знає про угоду, що вклали Лев із Чаклункою?
– Ш-ш-ш… Звісно, що ні, – похитала головою Сьюзан.
– Хіба ми не повинні йому розповісти?
– Ні, не повинні, – знов заперечила Сьюзан. – Це буде для нього занадто! Лише уяви себе на його місці.
– Я вважаю, що він повинен знати, – не погодилась Люсі, та цієї миті їх розмову перервали.
Час був ставати на ночівлю. Табір вирішили розбити там, де вони були. Як, коли і де Аслан добув їжу на всіх – про те мені невідомо. Але, так чи інакше, о восьмій вечора всі вже сиділи на траві, попиваючи запашний чай. Вранці вони вирушили на схід, униз по великій ріці. А ще через день, саме коли прийшов час чаювати, вони дісталися гирла. Замок Кейр-Паравель височів на пагорбі неподалік. Просто перед ними розкинулися піски і скелі, і заплави морської води, і пасма водоростей. А цей чарівний морський запах, ці синьо-зелені хвилі, що з шурхотом накочуються на пісок, і крики чайок – чи доводилося вам колись чути голоси чайок? Пригадуєте?
Того вечора, після чаю, всі четверо дітей примчали на берег моря; зняли черевики, шкарпетки-панчохи та побрели берегом, відчуваючи, як пісок лоскоче їхні пальці.
Назавтра на них чекала подія куди серйозніша. У тронній залі – залі, стеля якої викладена слонячої кісткою, західні двері оздоблені павиними опахалами, а східні виходили просто до моря – у присутності всіх друзів Аслан урочисто коронував їх і посадив на чотири трони під оглушливі звуки труб та викрики: «Хай живе король Пітер! Хай живе королева Сьюзан! Хай живе король Едмунд! Хай живе королева Люсі!».