Так і жили вони у веселощах та радощах, а коли й згадували про колишнє життя (по той бік шафи), то лише як про загадковий сон. Але одного разу добрий Тумнус (що тепер вже був фавном досить поважного віку і досить огрядним), спустившись річкою, приніс їм звістку про те, що в його краях знов з’явився Білий Олень, так-так, той самий олень, що міг виконати твоє заповітне бажання, коли лише тобі вдасться його спіймати. Дізнавшись про це, королі і королеви з усім двором, мисливськими собаками та ріжками попрямували у далекі західні лісі. І що ж – Білий Олень і справді навернувся їм на очі. І почалася гонитва: по горах, по полях, по долинах і лугах, аж доки врешті-решт вони не помітили, що у лісі самі – почет їх залишився далеко позаду. Олень вів їх усе далі вглиб лісу, і невдовзі їхні коні зупинилися, а олень зник у непролазних хащах. І мовив тоді король Пітер (давно вже всі були королями і королевами, звикли висловлюватися куди вишуканіше, ніж раніше):
– Любі правителі та правительки, чи не час нам спуститися з коней та пройти за цим звіром у гущавину, бо раніше не доводилося нам полювати на звіра благороднішого, ніж цей.
– Так, королю, – відповіли інші, – зробимо ж по слову твоєму.
Отож, вони злізли з коней, прив’язали їх до дерев та пішки попрямували углиб заростей. Та не встигли вони пройти й декілька кроків, як королева Сьюзан вигукнула:
– Любі друзі мої, велике диво перед нами – здається, я бачу залізне дерево.
– Пані, – звернувся до неї Едмунд Справедливий, – коли ви підведете очі вгору, то зможете побачити світоч, що спонукає вас до думки, що дерево це – зовсім не дерево, а залізний стовп.
– Клянуся левовою гривою, ніколи ще не бачив я більшої дурниці! – вигукнув король Пітер. – Ото вже забаганка – ставити ліхтар у самій гущавині, де дерева сплітають гілки свої так тісно, що за ними ніяке світло не проб’ється.
– Любий королю, – мовила до нього Сьюзан, – може статися, що ліхтарний стовп цей стояв тут ще тоді, коли дерева були значно менші, чи їх і зовсім не було. Бо ліс цей дуже молодий, а стовп – дуже старий.
Так вони і стояли, споглядаючи стовп, доки Едмунд нарешті не проказав:
– Не знаю я – чому, тільки думається мені, що я вже колись його бачив. Ніби уві сні я бачив інший сон, і в тому сні був він.
– Щось подібне приверзлося й нам, пане, – відгукнулися інші.
– Більш того, – додала Люсі, – мене не полишає передчуття, що коли ми минемо той стовп, то чекають на нас мандри, про які ми й гадки не маємо, і пригоди, яких нам не минути, і доля зовсім інша.
– Панно, – сказав на це король Едмунд, – таке саме передчуття гнобить і мене.
– І мене, – додав король Пітер.
– І мене, – погодилася королева Сьюзан. – Коли б моя воля, повернулися б до коней. Не варто випробовувати долю та продовжувати гонитву.
– Панно! – вигукнув король Пітер. – Молю вас пробачити мені ці слова, проте ніколи ще у нашу бутність королями – а ми доклали рук до багатьох гідних справ, чи то йшла мова про битви, істин пізнання, ратні подвиги чи правосуддя – ніколи ми не кидали нічого, а завжди доводили справи до пуття.
– Брат наш правду каже, сестро, – промовила королева Люсі. – Здається мені, що вкриємо ми себе ганьбою, коли передчуття наші змусять нас припинити гонитву на благородного звіра та на півдорозі повернути назад.