Отож, карпоярівські жінки, поклавши в плетені з білої лози гарненькі кошики по паляниці, четвертині сала, кільцю ковбаси, пляшці перваку, зібралися до Яресьок. Але не станеш же нести той кошик у руці — руку відтягне, то зв’язано його вишитим рушничком ще з одним таким самим кошичком, у який для противаги теж накладено сього-того, тоді завдано це на плече, і вже можна мандрувати хоч і разом з Дмитром Косариком.
Одарка Івана Івановича Самуся принесла чоловікові те, що й усім носили, а в отой кошик, що для противаги, насипала грушок, вибираючи спілі, влежані, м’якенькі, щоб смачніше.
Жіноче гостювання в Яреськах ніколи не затягувалося більше одної ночі, бо чоловіки досить ревниво ставилися до жіночих зазіхань на їхню особисту свободу і відправляли дружин додому, посилаючись на потребу безперешкодного виконання священного обов’язку.
Після відходу жінок випивалося і з’їдалося принесене ними, починаючи з закоркованих кукурудзяними качанами пляшок, паляниць і сала, кінчаючи десертом: в кого яблука, в кого груші, в кого сливи чи абрикоси.
Самусь, од природи скупий, як усі Самусі, грушок, принесених Одаркою, нікому б і не дав, але помітив, що вони перележані і деякі починають уже навіть гнити. Тоді він і намірився почастувати Щуся, бо все ж таки були односельчанами, та ще й куми.
— Куме, — сказав Самусь Щусеві увечері, — а чим я вас хочу вгостити?
— Скажеш, то й знатиму, — лінькувато відгукнувся Щусь, який на цьому світі ні з чого не дивувався, звикнувши сприймати все як належне.
— Одарка моя грушок принесла. Та вже ж і грушки! Давайте покуштуємо.
— Можна й покуштувати, можна й посмакувати, — згодився Щусь.
Самусь дістав кошик, розстелив білий рушничок на тумбочці між їхніми залізними коєчками, почав викладати на нього грушки.
— Дурна баба насипала переспілих, — буркітливо пояснював він, — і деякі трохи несвіжі, куме, то ми вже давайте їх і поїмо, щоб не пропали, а завтра ціленькі.
— Твої грушки, то ти несвіжі і їж, — порадив добродушно Щусь, — а я вже якось буду ціленькі. — І він запустив свої міцнющі зуби в тверду, соковиту грушу, аж чвиркнуло соком, а Самусь тим часом їв гниленькі, що тільки пшакали йому на зубах, мов порожні капшуки.
Він сподівався, що сьогодні поїсть усі гнилі й завтра їстиме з Щусем уже цілі й свіжі, але за ніч частина груш (от клята Одарка — набрала переспілих!) знов підгнила, і знов Самусь вимушений був підбирати попсоване, а Щусь трощив ціле й неушкоджене! Так і з’їли вони весь кошик грушок: хазяїн підбирав несвіжі, гниленькі, а гість розкошував добірними. Коли повернулися з Яресьок і Щусь комусь розповів про ті грушки, Самуся продражнили Несвіжим, і вже те прізвисько успадкував і його син Іван Іванович, воно пристало до нього ще дужче, ніж до родоначальника, бо Іван Іванович відзначався скупістю такою, ніби заповзявся поганьбити все колгоспне селянство степової зони України. В Карповім Яру ця скупість ще не так давалася взнаки, бо в старому селі все було поплутане, пережитки проклятого минулого гніздилися в кожному кущі дерези і під кожною стріхою. У Світлоярську ж з його точним плануванням і цілком новим стилем життя всі одразу помітили, що Іван Іванович Несвіжий не просто скупий, а чоловік мовби хворий якоюсь капіталістичною, а то й феодальною хворобою, чи що.
Хату він будував останнім, вичікуючи, якого розміру поставлять собі голова колгоспу й голова сільради, всі багатодітні світлоярівці, директор школи і бригадир механізаторів Безкоровайний. Він не піддався на хитру тактику старого Самуся, який узяв дві ділянки, заявивши, що хоче відділяти того сина, який жениться, а тоді вигідно продав одну з них. Така операція була занадто і відверто незаконна, щоб на неї пішов Несвіжий, який завжди був прихильником і прибічником законності в усьому.