— Куди ж ти правуєш? Виберемося ми сьогодні звідси чи ні?
Гриша плутався у лозах, у водоростях, у власному збентеженні, як у пастках, він не злякався сам, зате вперше бачив злякану Котю, і видовище було таке незвичне, що він з радістю переживав його якомога довше. Але човен так само непомітно вислизнув з чіпких гущавин і опинився за їхніми валами в широкій мілководній затоці. Це вже була мертва нетеча, забита рогозом, лепехою, чортівнею, тут завелися чи то тропічні водорості, чи щось інопланетне: не вода, а паризька зелень, хоч бери її оббризкувати садки від гусені. Пролопотіла ондатра, вивертаючи після себе попідрізувану лепеху, поринула мало не під самий човен налякана лиска, в повітрі стояв задушливий сморід од дохлої риби, од болотного гниття. Тут Гриша злякався по-справжньому. От завіз, так завіз дівчину! І знов не вгадав Котиного настрою. Вона зраділа.
— Ти знаєш, де ми?
— Ні, не знаю.
— Це ж отруб діда Несвіжого!
— Який отруб? Де?
— А під нами. Ти чув про золото Несвіжого?
— Хто ж про нього не чув?
— То знай же: Рекордист знайшов золото.
— Рекордист? Золото?
Гриша не міг повірити навіть Коті. Ну, сміялися в Світлоярську, розповідали байки, але щоб насправді?
— Ось я тобі покажу — переконаєшся, — пообіцяла Котя. — Правуй до отого бугра. Бачиш, бузиною поріс? А далі ота фашистська трава.
Бугор починався просто з води, бузина трималася на ньому з другого боку, так ніби боялася помочити свої ноги, зате чорно-зелена чужинська трава, власне, й не трава, а якесь страхітливе паліччя, схоже на гігантські коноплі, густе, щільне, нахабне, двома стінами охоплювало бугор знизу, тиснуло його до води, так наче хотіло зіпхнути туди й утопити. Цю траву нібито привезли сюди фашисти під час війни, висівали її в степу перед своїми окопами для маскування, і вона виростала на голому місці мало не за тиждень, вибехкувала така, що міг сховатися в ній вершник, коли ж після визволення спробували вивести фашистський бур’ян, він виявився чіпким, ніби якась рослинна чума, розораний і викорчуваний в одному місці, миттю перескакував на інше, творив дикі джунглі то серед пшеничного лану, то в просах, то серед кукурудзи. Все це діялося ще до Гришиної появи, а за його пам’яті фашистське зілля перекинулося в плавні, мовби збагнувши, що в степу йому спокою не дадуть, і вже коло води розрослося так, що страшно було поглянути. Затоплене, воно вискакувало на сухі місця і тепер розкошувало там, відлякуючи не тільки випадкових рибалок, а й таких небоязких і спокійних людей, як Щусь.
— Ти що — була там? — показав очима Гриша на гидкі гущавини на березі.
— Правуй, правуй, там побачиш! Держи на оту латочку з піском. Бачиш?
Він бачив маленьку лисинку піску коло самої води, єдине місце, де можна було приткнутися, човен плив уже й не по воді, а по траві, трава пружинила під днищем і відштовхувала човен точнісінько, як Котя Левенця і всіх, хто наближався до неї на недозволену відстань. Невже Гриша був перший, з ким дівчина пливла до цих таємничих заростей?
Човен тицьнувся в пісок, Котя вистрибнула на берег, підтягнула човен вище, сміливо попрямувала до найбільшого куща бузини, і Гриша тільки тепер помітив на ньому густі кетяги білого цвіту, і в ніздрі йому вдарило млосними пахощами, згадалися сороміцькі чоловічі примовки-недомовки про те, як казяться жінки в час цвітіння бузини, здивувався, що не помічав цього цвіту в Світлоярську. А може, там уже й відцвіло або ще не зацвітало і Котя привезла його сюди навмисне, щоб подати знак? Знак? Який знак?
Трохи одурілий, він вибрався з човна, подерся слідом за Котею, увесь здригаючись од передчуття, може, найголовнішої пригоди в його житті. Мало не навпомацки знайшов Котю, вхопився за неї руками так само, як тоді, коли штовхнула його в човен циганка Олеля, але тут був не хисткий човен, а тверда земля, на ногах треба було триматися самому, Котя відступилася від хлопця і пирснула: