— Сп’янів чи осліп? Он, бачиш? Та не туди дивишся! Під тим кущем.
Під великим бузиновим кущем лежав великий, літрів на десять, емалевий глек. З довгою вигнутою підкористо шиєю, з великою ручкою, зверху голубий, всередині білий.
— Впізнаєш? — спитала Котя.
— Кого?
— Кого-кого? Та глек же!
— A-а… Звідки ж я можу?..
Чи вона сміється, чи просто знущається? Припровадила його сюди, щоб морочити цим глеком. А може, натяк? Мовляв, нічого не вийде з твоїх залицянь, розіб’ємо глека? Але цей глек цілий і, видно, такий міцний, що й трактором не роздавиш.
— Несвіжих цей глек, той, що з золотом, — граючи очима і всіма (Гришиними, ясна річ!) нервами, недбало пояснила Котя.
— А ти як це знаєш?
— Тю на тебе! Та весь Світлоярськ знає про цей глек! Вже років з тридцять тільки й говорять, що про золото та про глек.
Все ж таки Гриша, незважаючи на свою закінчену середню освіту, училище механізації і загальну технічну обдарованість, ніяк не міг пов’язати все докупи: Котю, себе, глек, золото і Несвіжого Івана Івановича. Він шурхотів піском, сипав його з-під ніг у спокійну тиху воду, крадькома зиркав на Котю, що на тлі розквітлої бузини була ще привабливіша, ніж завжди, і не знав, що ж далі казати. Знов про цей глек і про золото? А Коті кортіло, щоб він розпитував, цікавився, вона штовхнула Гришу, зачепила його плечем, тоді стегном, тоді відскочила і вдарила поглядом. Ну ж бо, ну!
— То його як?.. Може, під час війни викопали? — спромігся на здогад Гриша.
— Під час війни? Коли в Несвіжого «Москвич» з’явився?
— Ну… недавно.
— А за що він його купив?
— Заробив грошей і купив. Чи я знаю?
— На вагарюванні хіба що вкрадеш, а не заробиш! Рекордист це золото знайшов! Під водою. З аквалангом тут плавав цілий місяць.
— Рекордист? З аквалангом? Та на його пику ніяка маска не налізе!
— Налізла! І знайшов!
— Чому ж він не викопав, поки не заливало тут водою?
— Не міг знайти. А тут водою вимило глек, він і побачив на дні.
Нарешті Гриша збагнув, що з нього насміхаються відверто й послідовно. Вимило водою! Ну, що може вимити оця стояча, оця навіки мертва вода, оця нетеча, оце болото? Замулити навіки — так. Заховати від людських очей всі спогади, людську пам’ять, всю історію Карпового Яру — так. Але вимити глек, повен золота, покласти його на дно перед очі Рекордиста-аквалангіста?
— Хто це тобі голову морочив такою байкою? — вже трохи розізлено спитав Гриша.
— Рекордист Іванович.
— Рекордист?
— А ти ж думав! Думав, тільки ви з своїм Самусем… Рекордист і показав мені цей острів і цей глек… І все розповів, як було.
— Може, він і фашистської трави тут насіяв, твій Рекордист?
Але вона не звернула уваги на оте розпачливе «твій», спокійно знущалася далі:
— Хотів зі мною одружитися.
— Хто? — крикнув Гриша. — Хто?
— Рекордист Іванович. До батька приїздили вони з Іваном Івановичем. Цілий вечір сиділи. Показували золото.
— Тобі показували?
— Навіщо воно мені? Мама бачила. Думали так: державі здати — чверть їм буде, а продати валютчикам — тоді все їхнє і можна цілий колгосп купити, але можуть до суду. Та й четвертини вистачить. Вони хотіли купити оту машину, що в землі дірки провірчує.
— В землі дірки?
— Ну, от як стовпи ставлять — бачив? Тепер люди садки розводять, під кожне дерево треба ямку. Копати довго і важко, а машина дирк — і вже. Як дірка, так і троячка. За день сто дірок — от тобі й триста. За місяць дев’ять тисяч. За рік сто тисяч. Десять років — мільйон. Отака машина. А тільки приватним особам її не продають, вони й хотіли, щоб для лісництва купити, а дірки вертіти — для себе. Ну, і щоб я пішла за Рекордиста.
— А ти? Що ж ти?
— Хіба я з ними про це говорила? Батько порадив їм купити краще «Волгу». «Котя моя, — каже, — на „Волзі“ любить їздити». Вони ото й купили. Але «Волги» їм не продали, бо не передовики виробництва. Це якби тобі…
— Та я тобі й «Волгу», й що хоч! — аж задихнувся Гриша.
— Відчепись ти з своєю «Волгою». Що я тобі? Ти ж бачиш, золотом Рекордист спокушав!
Отак з нашого трикутника несподівано утворився чотирикутник, і найстрашніше в ньому було те, що таємничий і навіть, сказати б, злочинний. Хоча вся історія про золото могла бути вигадана Рекордистом від початку й до кінця. Для виду він міг роздобути десь акваланг і поринути перед Котею, тоді привезти сюди на острівець емалевий глек, позичивши, а то й поцупивши його, показати дівчині… Все це так, але як же Гриша міг не помітити Рекордистових залицянь? Така неприпустима, просто злочинна втрата пильності! Ганьба, ганьба!