За цими несуттєвими розбалакуваннями автор загубив головного героя, забувши сказати, що Гриша Левенець віддав шану покійному одним з перших, бо це ж був рідний Котин дідусь! Щоправда, Самусь випередив Левенця, але про це зайвий раз згадувати не варто, бо читачі про все здогадалися вже й самі. Зате ніхто не міг здогадатися, який буде ритуал похорону старого Щуся.
Початок був звичайний. Діда обмили, одягли в усе нове, припасене старим для цієї найурочистішої події його буття на землі, поклали в труну із свіжоструганих дощок, поставили труну на стіл, але не в хаті, а в холодній хатині, у великій же хаті на столи мерщій понаставляли страв та білої горілки, і чоловіки, що приходили вшанувати померлого, всідалися за столи, пили, їли, гомоніли, і так було всю ніч, тоді день, ніч, ще день, а мало все тривати рівно дев’ять днів. Розкіш, яку могли собі дозволити тільки в Світлоярську і тільки такі діти природи, як Щусі.
Робота в колгоспі йшла собі, кожен робив своє, але кожен влучав вільну хвилю чи то вдень, чи вночі, щоб заскочити на обійстя старого Щуся, посидіти за столом, щось там з’їсти, помовчати, подумати, посумувати, погомоніти. Щусі закололи кабанця, тоді зарізали теличку, яку виписали в колгоспі, в городника Гайдука визріла латочка картоплі-скороспілки, пішла в діло й молода картопелька, палали печі, розпікалися до червоного газові плити, жінки варили, пекли, жарили й парили, носили й носили до Щусевої хати, а чоловіки знай їли та згадували небіжчика, навіть Петро Безтурботний, який од вічного спання порозгублював усі слова, теж пробував устрявати в балачку, підкидаючи досить глибокодумне «текання» й «тогокання»: «Те… ото… отого… те…»
З боку сільського керівництва була спроба переконати Щусів, щоб вони не тримали небіжчика аж дев’ять днів, а поховали на другий, ну хай на третій день. Бо все ж таки небіжчик, хоч що там кажи, відволікає увагу від трудових зусиль, та й гігієна. Але Щусі затялися: дев’ять днів, як веліли ще предки. Дід Левенець, як колишній найперший інтелігент у селі, спробував науково пояснити предківський звичай:
— Значить, це встановлено так, бо чоловік дев’ять днів чи то вмер, чи то живий ще. Може й ожити. І не дихає, і лікарі скажуть, що вмер, а він бере й оживає. Бо природа всесильна. А чого справляють сорок днів? Бо сорок днів у чоловіка ще мозок працює. Клітинки гаснуть, як лампочки. На сороковий день згасає остання лампочка — і чоловік падає в тьму. А вічність — це і є тьма. Бо світло живе й переблискує, як людина.
— А правда ото, — спитав хтось за столом, — що коли переносили кладовище, то багато мертвяків були перевернуті в трунах?
— Це може сказати тільки представник влади, — поважно заявив дід Левенець. — Бо факт дуже відповідальний.
— Хто ж їх там перевертав? — поцікавився хтось інший.
— А самі й переверталися. І все ті, кого ховали молодими.
— Мертвими?
— Та мертвими ж, а й молодими. Хіба молоді не вмирали? А колись воно було як? Ні тобі лікаря, ні хвершала, заплющив чоловік очі, склав руки — готов. Закопали його, а він оживає під землею, стогне, ворочається, може, й кричить, а вже тоді вмирає навсправжки і ото припадає лицем до землі. Страх і горе!
— Вигадки! — заявив дядько Обеліск. — І кладовища не треба було чіпати. Нащо з кістками носитися?
— Знищить як клас і водрузить обеліск, — кольнув хтось Обеліска.
— А що? Правильно! — не розгубився той.
— І не простий, а плавучий, — додав ще хтось.
— І плавучий! — не здавався Обеліск. — А на ньому світящую звізду, щоб і пам’ятник і символ! І тоді б оцих малокультурних балачок не було. Ви ще про душу…
— Душа є, — сказав хтось. — Без душі як же ти проживеш?
— В одного вона є, а в другого й катма…
— Небіжчик і вмер од того, що побачив, як від нього душа відлітає…
— Еге ж… Бо чоловік кудись іде, то слід од нього, а від душі — ніякого сліду… Ота кукурудза без слідів і показала дідові…
— Та дощ же був тої ночі! Дощ і змив сліди…