57
На шостий день у Світлоярську знов з’явився Іван Безтурботний, але до батька на стан не завернув, у матері теж не побував, небіжчикові шани більше не віддавав, до півночі катав по асфальту на мотоциклі якусь дівчину, а яку — ніхто не розпізнав, бо була закутана і відверталася від занадто цікавих і настирливих. На сьомий день Іван Безтурботний знову зник.
58
Виходило, що Петро Безтурботний стругав столи не за районівським завданням, яке могло йти від сина, і не для колгоспу (бо про це б знали), а для себе особисто? Але навіщо? Тут думки розділилися. Може, хоче святкувати срібне весілля з Вустею-Чухалкою? Може, присудили йому премію за переворот у психології, зроблений вічним Петровим спанням, і під навісом буде бенкет, якого світ не бачив? А може, в Світлоярську скликається міжнародний конгрес спирторобів для дегустації Вустиних самогонок, які вона вміла варити з усіх відомих злаків, ягід, з садовини й городини, з табуреток, з макухи, з силосу, сінажу і навіть з того шпагату, яким на цукрозаводах зав’язують мішки з цукром (саме звідси й пішли початки славетної української пісні про те, «як смикнули хлопці тої шпагатівки…»). Висловлювалося безліч щонайфантастичніших припущень, але перевірити жодного з них не вдавалося через обмеженість Петрового словника. Він одповідав або «То… того…», або ж «Ото… отого…» — і хоч плач, хоч скач.
Але вранці сьомого дня (лік дням ведемо від Щусевої смерті, не забуваймо) до Петра навідалась його власна дружина, це бачили дуже відповідальні люди, які могли засвідчити, що Вустя прибула на стан, всупереч своєму звичаєві, ще до схід сонця, що пробувала вона столи, налягаючи на них своєю досить рельєфною фігурою, що, взявшись у боки, протанцювала по свіжонастеленій підлозі, що всміхалася до свого Петра і, здається, говорила йому щось ласкаве.
Аж тоді світлоярівці полегшено зітхнули. Згадали про ідею товариша Крикливця збудувати в райцентрі «Плескачну» з шеф-кухарем Вустею і вирішили, що для проби «Плескачна» обладнується в них. А що робиться все без оголошень і без відома навіть товариша Зновобрать, то це для сюрпризу. От у вас через тиждень жнива, а ми вам до жнив таку апетитну точку громадського харчування!
59
Авторитетними й відповідальними людьми, які засвідчили візит Вусті-Чухалки до Петра на його новобудові, були члени комісії по визначенню врожайності на світлоярівських полях. Комісію ось уже тридцять років незмінно очолював Свиридон Карпович, тобто голова сільради Зновобрать. Були в ній ще голова колгоспу Зінька Федорівна, головний агроном Лисичка, бригадир механізаторів Безкоровайний, голова ревізійної комісії дід Левенець і член ревкомісії дід Утюжок. Обеліск представляв найрадикальнішу частину світлоярівського населення, колгоспний ветсанітар Щусь — найконсервативнішу, що не заважало їм обом дотримуватися єдності в формі одягу (тверді, довоєнної моди картузи, такі самі френчі, бавовняні галіфе з поворозочками) і взуття (взуття вони обидва не визнавали і незмінно виступали босими, незважаючи на високу свою місію).
Визначати врожайність треба було саме тоді, коли треба. Щоб ні передчасно, ні запізно. Щоб зерно налилося і зміцніло. Бо буває й налите зерно від суховію так за тиждень зморщиться, що від планового врожаю — самі сльози. Отже, вгадати час — це було найголовніше, і Зновобрать робив це щоразу просто ідеально.
В чому полягав процес визначення? Для цього використовувався особистий картуз товариша Зновобрать, пошитий точнісінько так і з такого самого матеріалу, як і в Обеліска та Щуся-ветеринара, але років, може, з п’ятдесят, а то й шістдесят тому Картуз дістався Свиридону Карповичу від його батька Карпа Свиридоновича, а тому — від його батька Свиридона Карповича (не плутати з головою сільради). Це був історичний картуз, реліквія, величезна коштовність. Зновобрать уже й не носив картуз, надягав його тільки в день визначення врожайності, виступав у ньому, як генерал, — ішов на чолі комісії понад тим чи іншим ланом і в щонайнесподіваніших місцях зненацька зривав картуз зі своєї сивої, стриженої їжачком голови і чимдуж жбурляв його вгору.
Картуз мовби зависав у повітрі, це вже був і не картуз, а якесь літаюче блюдце; світлоярівці, як люди практичні, використовували час польоту картуза для перепочинку, а на них дивлячись, автор і собі переставав писати романи, прислухаючись до настирливих порад критика Сивоконя, який твердо переконаний, що людина думає тільки тоді, коли не пише і взагалі нічого не робить, а не тоді, коли пише, добуває руду, плавить метал, оре землю, летить у космос, керує державою.