— Стида на неї нема, — перевертаючи на сковороді пиріжок, сказала мама Сашка. — Дід лежить непохований, а їй свайбувати! А цей Зновобрать здурів на старість. «Ніякого, — каже, — трауру. Траур — це пережиток, як свідчить Обеліск. А коли й почнеться траур, то після похорону, а до того нема нічого». Ну, чи ти бачив таке? Злякався цього горлохвата!
«Самусь!» — подумав Гриша, і ожив, і захотів боротися, змагатися, отруїти, задушити, зарізати, спалити, розвіяти попіл! Самусь скористався з смерті старого Щуся. Три місяці сидів з лісником, пив і жер, поблимкував, як кіт на пташку, а тоді — гам! — і хоче проковтнути! Не дати!
— Самусь? — гукнув він на всю хату. — Так я й знав! Ну, він же ще в мене!..
— Та який Самусь, дитино моя? — аж випустила з рук виделку мама Сашка. — Сідай хоч з’їж пиріжечка, хай вони всі показяться.
Любовний трикутник, так дбайливо вибудуваний автором, хилився, падав, руйнувався. Чи думав хто, що ця фігура така нестійка? А хіба чотирикутник міцніший?
— Не Самусь, то хто ж? — перескакуючи від розпачу до надії, спитав Гриша. Може, жарт? Може, Котя хоче налякати?
— Безтурботний отой, — кинула мама Сашка.
— Без… Безтурботний? Та ви смієтеся, мамо!
— Лихо б моє так сміялося!
— Та не може ж бути! Іван? Та ніколи! Це чиясь брехня!
— Брехня! А ото Петро струже столи третій день та поли настеляє? А Вустя вже жарить і шкварить, солому січе, пироги пече, а сіно смажить, пироги мажить?
Гриша збілів лицем і впав на стілець Київської фабрики імені Боженка. І стілець, хоч і без Знака якості, не поламався, витримав таке тяжке випробування. Ми витримали найтрагічніший розділ. А мама Сашка? Годі й казати! Як крижулечка при тузі в лузі…
61
Зал урочистих церемоній у новому приміщенні Світлоярівської сільради. Герб Української Радянської Соціалістичної Республіки над столом запису актів громадянського стану. Державні прапори. Темні меблі, зроблені в лісництві в Щуся (так ніби знав, що Котя першою освятить ці меблі) з липи й сосни і не фарбовані, а тільки тоновані жигалом, бо фарба полускається, пооббивається, а жигало — на віки!
Молоді (чорняві, гожі) стали на рушничок перед товаришем Зновобрать, той виголосив напутнє слово про потребу любитися-кохатися, нагадав про високі принципи і революційні традиції, спитав про обопільну згоду, скріпив союз двох сердець і від імені й за дорученням побажав усього того, чого треба в таких випадках бажати.
У цій офіційній обстановці єдиною неофіційною деталлю був рушничок. Перше, що не освячений законодавчими актами, а успадкований від епох минулих, від звичаїв, а може, й від забобонів. Друге: не входив у сільрадівський реквізит, а принесений був молодими. А де могли його взяти молоді? Витягти з бабусиної скрині, дістати з самого дна, де він лежав як солодкий спогад про літа бабиного дівування, про вечорниці, тюкання, смішки-хішки, співання та вишивання.
Рушник ярів червоними квітками, півні й павичі пишно розпускали на ньому червоно-чорні хвости, на червоній калині витьохкував червоно-чорний соловейко, коло криниці чорновусий парубок обіймав засоромлену дівку, а вороненький коник терпляче ждав, чим воно все те закінчиться. Як і годилося, на такому рушнику був неодмінний напис. Читати його не було ні часу, ні охоти, бо й так усі знали: або «Дівка в сінях стояла», або «Лугом іду, коня веду», або «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Написи, треба визнати, досить безпредметні й безідейні, суті сучасного життя не передають ніяк, але щоб прямо шкодили, то теж ні, отож товариш Зновобрать і не звернув уваги на те, що написано на рушнику. Та коли скріпив словом і гербовою печаткою несподіваний для всього Світлоярська (навіть для Щуся, який тільки тепер збагнув, що готувала тихцем його підступна циганка) союз двох сердець, тобто серце Івана Безтурботного, яке, коли вірити медицині, що цей орган має розмір кулака, було завбільшки з добрячий горщик, і серце Коті Щусевої (маленьке й гаряче, як пташечка), а тоді випадково глянув їм під ноги, то аж затрясся від обурення.
— Де ви взяли оту контрреволюцію?! — вигукнув він.
Безтурботний і собі зиркнув під ноги на гарний широкий рушник, весь у ярінні червоної заполочі, в закрутистих чорних вензелях, у поплутаній в’язі слов’янських літер. На рушнику було вигаптувано: «Боже, царя храни!»
— Виміняла! — ляснув об поли Безтурботний. — Виміняла й підстелила мені, щоб скомпроментірувать як районного працівника! Ну, я ж!..