Не треба було пояснювати, хто виміняв рушника і за що виміняв. Винуватиця, рідна мати Іванова Вустя, стояла трохи позаду молодих із сонним своїм Петром і з сватом і свахою і ні тобі збентежилася, ні тобі схвилювалася! Бо хто там читає на рушниках? Тут же не читальня, а зала для женіння! Але син її перелякався не на жарт. Ану ж дядько Зновобрать визнає його шлюб недійсним, а Котя тим часом передумає! Тому він мерщій стягнув Котю з рушника, зібгав його, відкинув убік і тремтячим голосом (а кажуть, у здоровім тілі — здоровий дух!) звернувся до керівника урочистої церемонії:
— Свиридоне Карповичу, ми з Котею все повторимо заново… Щоб без цього…
— Правильно! — гукнув десь ззаду дядько Обеліск, який присутній був на церемонії від самого себе, хоч вважав, що — від активу. — Повторить усе без контрреволюційного напису, бо обряд не дійсний.
Але Зновобрать, вспокоєний проявом високої свідомості в жениха, милостиво дозволив церемонії не повторювати, бо ж сталося все ненавмисне, тільки заявив, що цей шкідливий рушник має бути прилюдно знищений, як знищене все прокляте минуле, бо не можна ж допустити, щоб на радянське весілля хтось знов отак несвідомо або й злочинно приносив богів та царів.
Акт знищення рушника було доручено дядьку Обеліску. Той спалив його на вогнищі коло причілкової сільрадівської стіни, щоб бачило все село, про обеліск на честь знищення, щоправда, мови не заводив, але прийшов до Зновобрать з ініціативою, або пропозицією:
— От усе вже ми тут створили, а нашого світлоярівського рушника як не було, так і нема. Треба створити — хоч кров з носа!
— Чув я, що вже є радянські рушники, — спробував відмовити його від наміру Зновобрать. — Он двом жінкам навіть Шевченківську премію за рушники дали.
— А які ті рушники? Бачив я в журналі. В одної все про Шевченка, а в другої — самий орнамент. А нам треба з написом.
— Напис — справа відповідальна, — промовив Зновобрать роздумливо, — тут так одразу не розв’яжеш, кажеться-говориться.
— А хто каже — не відповідальна? Написать примірно так: «Життя наше розквітає». І все — червоним.
— Так рушники ж вишивають червоним і чорним. У пісні он як співають? «Червоними і чорними нитками».
— «Життя» і «розквітає» треба неодмінно червоним.
— Слід над цим подумать.
— Чого думать, чого? — закричав дядько Обеліск. — Посадити жінок — і хай вишивають.
— Тобі легко сказати, а мені треба вирішувать першочергові завдання, — заклопотано підвівся Зновобрать. — Он жнива на носі, врожай, кажеться-говориться, небувалий. Завтра ховати Щуся, а післязавтра свайба — і скрізь треба. Більше чи менше, вже як там воно діло покаже, а з’явись. От ти б, кажеться-говориться, міг мені пояснити, хто тут кого полюбив-покохав і за що: чи за районне положення чи за лісникові достатки?
— Чого не можу, того не можу, — зніяковіло, що з ним траплялося надзвичайно рідко, сказав Обеліск.
62
А от автор повинен пояснювати. І поки в Світлоярську триватиме похорон старого Щуся, а тоді кричатимуть «гірко» і вибиватимуть гопака на нових дошках під комбайновим навісом, автор має без будь-чиєї допомоги, не використовуючи нічиїх свідчень, обома ногами стоячи на суто науковому грунті, спробувати з’ясувати причини, які примусили Котю потоптати чисті почуття Гриші Левенця, відкинути мужню руку прославленого Самуся і вискочити заміж за Івана Безтурботного. Читачі можуть ще сподіватися на чудо: Котя втече до Гриші, або Самусь викраде її з-під свого ж таки механізаторського навісу, або Безтурботного знімуть з усіх посад і відберуть квартиру в райцентрі, а справу передадуть до суду. Попереджаємо, однак, що ніякого чуда не буде. Котя вийшла за Безтурботного не з корисливих міркувань і не з марнослав’я, а по любові. Безтурботний не спокушав її й не викрадав, а завоював чесно і засобами, сказати б, законними. Не його вина, що на Коті зійшлися інтереси одразу чотирьох по-своєму помітних (включаючи й Рекордиста Івановича) представників чоловічого роду. Але ця своєрідна єдність не заважала кожному з них застосовувати свої власні способи завоювання дівочого серця. У Безтурботного вони виявилися найпліднішими, єдина хитрість, до якої вдався Безтурботний, — це таємничість. Він не рекламував своїх почуттів, з Котею зустрічався так, щоб ніхто про те не знав, спільників і помічників не мав, бо циганка Олеля не могла вважатися ні спільником, ні помічником, — вона тільки співчувала Безтурботному, але на відстані і без будь-яких дій. Приховувати своє залицяння Безтурботному доводилося тому, що остерігався він деяких атавістичних рис у характерах таких своїх суперників, як Самусь і Рекордист Іванович. Левенець в лік не йшов — його Безтурботний взагалі серйозним суперником не вважав (а дарма!), від тих же міг ждати всього: реп’яхів у шевелюру, чорнила на білу сорочку, колючок Коті під плаття — все в найкращих традиціях проклятого минулого. Ці хлопці могли підпустити тобі осу, щоб вона вжалила в одне місце, коли залицятимешся до дівчини, закидати розбовтками, підпалити тобі штани, заклеїти тобі рот широким пластиром, як в американських детективах, — вигадливості в таких справах немає меж.