Не будемо заперечувати фінансових можливостей колгоспників — це добре, що з року в рік поліпшується їхній добробут, зростає культурний рівень. Сьогодні селянин вільний від повсякденних турбот про хліб насущний — у кожній оселі є хліб і до нього, є гарні меблі. Але це не звільняє хліборобську совість од турбот про загальнодержавні інтереси, зміцнення економіки рідного господарства, всієї Батьківщини.
Коли це, скажіть, хлібороб затівав оддавати дочку в гарячий час польових робіт? Весілля було завжди найсвятішим і найбажанішим із сімейних торжеств. Воно могло все: скликати гостей з найвіддаленіших сіл, помирити найзаклятіших ворогів і посварити найкращих друзів, витрусити все найсмачніше з комори і печі на весільний стіл, змусити купити доброї випивки навіть на позичені гроші. Але у всі віки воно не могло одного: вклинитись у нагальні роботи в полі, відірвати від них хліборобів. І це було першою заповіддю хлібороба».
Там було написано ще багато дечого, але, на щастя, не перелічувалися присутні на весіллі, отож не згадувалося й авторового прізвища.
— То й що? — звів автор очі на Зновобрать.
— Ви ж читали?
— Читав.
— Оте «вклинитись у нагальні роботи» читали?
— Ну?
— Так не вклинялося ж, не вклинялося! Наклеп і брехня! Бо де це бачено, щоб косили недостигле? Чи ці кореспонденти подуріли? А ферми? На фермах люди були. І коло техніки. Ви ж свідок: найкращі наші механізатори Самусь і Левенець були на весіллі?
— Не були й не могли бути.
— Тож-бо. Та й скільки там колгоспників було? Трохи родичів та молодих. А то все гості. Безтурботний понастягував з усієї республіки.
Автора пожолобило від слова «понастягував», але він змовчав.
— Скликаю сьогодні актив, і пишемо в газету протест! — гукав Зновобрать. — Мало їм неправди, так ще зганьбили саму назву передового села. Це взірцеве село, з нього люди беруть приклад, делегації приїздять аж з-за кордону, а вони мені — Гульбоярськ!
— А що, коли, — автор ще й сам не знав, яка ідея крутиться йому в голові, але щось справді крутилося, і він щосили тер собі лоб, тоді почухав потилицю, вершок голови, посмикав себе за ніс, — от я думаю… Газети страшенно не люблять, коли… Ну, коли щось не збігається з їхніми писаннями… Одним словом… Краще згодитися з фейлетоном…
— Згодитися? — підстрибнув, незважаючи на свій похилий вік, Зновобрать. — Та ніколи в світі!
— Згодитися не з усім. Про жнива, про ферми, про кількість колгоспників на весіллі — це все напишіть, як воно було. А от щодо назви села скажіть, що газета виступила правильно. Бо куди воно годиться називати десятки населених пунктів однаковими словами? Чи вже така бідна наша мова? Чи така зубожіла фантазія? Чи таке нецікаве та обмежене життя? Тому, мовляв, обговоривши фейлетон і визнавши… Згодилися з тим, що назву села вибрано не зовсім вдало, і вирішили перейменувати наше село…
— Перейменувати?
— Ну, раз фейлетон і така паралель Світлоярськ — Гульбоярськ. Тепер усі шпинятимуть.