— А точно ж — шпинятимуть. То як же перейменувати?
— Ну… Газета хотіла посміятися з вас, а ви посмійтеся з газети.
— Посміятися?
— Це так, до слова. А назву… Чому б вам не назвати село Веселоярськ?
— Весело… Та ви шуткуєте? Хто ж дозволить? Веселоярськ?
— Мені здається: звучить.
— Веселоярськ? А звучить, кажеться-говориться. Народ у нас веселий, життя веселе — чом би й не Веселоярськ? А тільки ж чи дозволять перейменувати?
— Якщо ваші трудівники висловлять побажання… Тоді готуйте пропозицію офіціально — і прямо в столицю. Я спробую допомогти.
— Поможете? В столиці?
64
Змінити назву села — це не те, що, скажімо, перейменувати колгоспного бичка. Автор збагнув усю глибину своєї легковажності лише тоді, коли дядько Зновобрать прибув до столиці з відповідними повноваженнями своїх односільчан, з усіма вірчими грамотами, з добрячим шматярою сала завтовшки в долоню, з полив’яним макотертиком, у якому, залиті застиглим смальцем, спочивали рум’яні ковбаси, зроблені циганкою Олелею, і з обплетеним лозою бутлем, заткнутим товстелезним качаном гібридної кукурудзи, щоб не видихався славетний продукт Вусті-Чухалки. Переляканий автор став белькотати, що він хабарів не бере, але доктор ерудичних наук Варфоломій Кнурець, присутній при цьому поклонінні доброго волхва Зновобрать, досить авторитетно пояснив, що в даному випадку йдеться не про хабарі, а про дари, від дарунків же відмовляються тільки люди щонайчерствіші, попросту дурні.
Тоді втрьох поїхали до відповідної установи, опинилися в щонайважливішій приймальні, зайняли чергу за надзвичайно поважними людьми, кожен з яких, перш ніж увійти у високі двері, підбігав до великого столу в кутку, заставленого пляшками з боржомом, і квапливо випивав кілька ковтків води.
— Чого вони ото? — поцікавився Зновобрать.
— Хвилювання, — пояснив Кнурець. — Тут кожен думає тільки одне: дадуть чи не дадуть?
— Ага, і ото в роті сохне, — здогадався Зновобрать. — В мене теж починає…
— Налягайте на прецеденти, — порадив Кнурець, бо ми з ним виступали тільки в ролі радників і тільки тут, у приймальні. Далі йти не могли, бо не були для Світлоярська юридичними особами.
— А що це таке? — не збагнув Зновобрать.
— Прецедент — це те, що вже було. В законодавчих діях — це найголовніше. Коли засумніваються, ви відразу: перейменування вже були, і не раз. І не міста, не вулиці, бо це всі й так знають, а села. Наприклад, Гамільтон на Одещині стало Садібне, Кантакузівка на Миколаївщині — Прибужани, Голе на Київщині — Зоряне, Карфаген біля Артемівська — Володимирівка. Ну і так далі.
— Звідки ти це все знаєш? — здивувався автор, хоч мав би вже звикнути до неймовірної ерудиції Варфоломія Кнурця.
— Ет, — відмахнувся той, — не грає ролі. В даному випадку я навіть не тривожив богів семантики й перейменувань. Довідався про все з книжечки для дітей молодшого і середнього віку.
Тут до нас несміливо підсів ще якийсь чоловік, прищулений, ніби аж засоромлений. Мовляв, усі тут скромні, а я найскромніший. Автор одразу впізнав скромного чоловіка, бо то був дамаський письменник (мав дачу в придніпровському селі Дамаськи).
— Привіт! — гукнув автор.
— Привіт, — без великої охоти відповів дамаський письменник.
— Ти чого тут? — спитав автор.
— Та чого? Для колгоспу. Все для колгоспу. Не те, що ви.
І він ніби аж скривився, щоб показати свою несхожість з такими, як автор. Бо хто вони? Писарі, писаки, писуни. А він серед колгоспників письменник, а серед письменників колгоспник. Слухняне телятко дві матки ссе.
— Канавокопач для колгоспу хочу випросити. Торік бульдозер просив.
— Випросив?
— Не дали. Сказали: не моє діло. Є централізоване постачання. А ви?
— Ми щодо перейменування. Оце голова сільради. А це ми з доктором Кнурцем. Як консультанти. Село звалося Світлоярськ.
— Банально.
— Хочемо перейменувати на Веселоярськ.
— Ще банальніше, — скривився дамаський письменник.
Зновобрать заїло.
— А ваше ж, кажеться-говориться, як? Щось я недочув.
— Дамаськи.
— Оце б перейменувати — аж кричить.
— Та ви що! Моє село — від Дамаска. Є таке місто в Сірії, йому три тисячі років. Кажуть, може, наше Дамаське заснували ще фінікійські купці з Дамаска. Пливли Дніпром, висадилися на високому березі й заснували село.
— Ото їм нічого було робити, — засміявся Зновобрать. — Була, мабуть, там колись яка-небудь пришелепувата Домашка, ото й назвали хутірець. Попадеш, чоловіче, отуди за двері — проси не канавокопач, а перейменувати село. Назви його хоч Телятівкою або Молочнофермівкою — і то веселіше. А канавокопача тобі не дадуть. Там нічого не дають, кажеться-говориться, бо всі он вибігають та тільки боржом дармовий хлепчуть…