Не станемо заглиблюватися в душу Гриші Левенця ні в перший день його нещастя й горя, ні в наступні. Спробуємо звернути свої погляди на головне. А що головне? Труд, турботи й пересування — ось те, чим люди наповнюють свій час між народженням і смертю. Почувши од мами Сашки страшну новину, Гриша не став доїдати пиріжків з сиром, вискочив з хати, вхопив мотоцикл і помчав до своєї «Ниви», в якій вони з Педаном востаннє перевіряли кожен гвинтик, щоб вийти на жнива в найвищій готовності. Забути про все в труді, в турботах, у шаленій гонитві на мотоциклі!
Та коли домчав до механізаторського стану, мало не заревів од розпуки і вже справді по-левиному. Під навісом, де всю зиму стояли їхні комбайни, порядкував Петро Безтурботний, стругалися столи, готувалося весілля, не Гришине, навіть не Самусеве — горе й ганьба їм обом і всім механізаторам колгоспу! І це ж тільки подумати: Самусі сколотив усіх, вмовив вивести комбайни з-під навісу, і він, Гриша, теж згодився, не заперечував…
Самусь уже вистукував свого «Колоса», прислухався до його великого дужого тіла, як лікар, що тулить вухо до грудей здоровенного сільського дядька. Гриша хотів підбігти до Самуся, крикнути йому все, що про нього думає, звинуватити навіть у тому, в чому той не може бути винний, але тут приїхав і Педан, який ще, мабуть, нічого не знав про Котю, і вони спокійно (ох, ох, який уже там спокій!) взялися за свій комбайн.
Самусь не витерпів і підійшов сам.
— Все правильно, — сплюнув собі під ноги. — Ніхто ще не обдурював Самуся, а ці обдурили.
Гриша мовчав з причин відомих. Педан мовчав, пам’ятаючи про свого півня й дев’яносто дві курки. Тому Самусеві довелося самому прокоментувати таку самокритичну заяву:
— Безтурботний підіслав Рекордиста, той випросив у мене навіс, я, тюхтій, згодився, а Безтурботного за Рекордею не побачив і прогавив, що той з-під носа в нас викрав Котю.
Гриша мовчав далі, Педан теж. Чи знав уже все про Котю й Безтурботного, чи злість на Самуся за дев’яносто дві курки й півня пересилювала найгострішу цікавість? Але ж ми умовилися не заглиблюватися в психологію.
— Значить, так, — не дуже переймаючись мовчанкою Гриші, спокійно розмірковував Самусь. — Я все це тут обдумав, і все правильно. Можемо з тобою, Гришар, завести свої комбайни й змести к чортовій матері всі ці столи, пристілки, які тут понаставляли Безтурботні. А не хочеш, то підождемо, як збереться свайба, я договорюсь за півлітряку з шляховиками, візьму в них грейдер, прибуду сюди верхи на техніці і — як собака язиком злиже всі ці гулі! Все правильно?
— Не смій! — тихо промовив Гриша. — Ти тільки мені спробуй! Морду наб’ю!
— Ти? Мені?
— Я!
— Можна сміятися?
— Посмійся, посмійся! А тільки не забудь, що я тобі сказав! При всіх і наб’ю! І з комбайна, і з грейдера стягну на землю і наб’ю!
— Все правильно, — крізь зуби чвиркнув Самусь так, що долетіло майже до Гриші. — Ти хочеш мене образити. Але знай, що ніхто ніколи не зміг образити Самуся. Пойняв? А в дурні пошилися ми вдвох.
І він спокійно пішов до свого «Колоса». Педан мовчав. Ні співчуття, ні заспокоєнь, ні порад. Бо що слова? Те, що в чоловіка твориться в душі, само перетліє, перегорить, як силос, — і, дивись, вийде якийсь продукт, може, й корисний. Педан при всій своїй видимій суворості був чоловік м’який, добрий і мудрий. Та не всі люди такі навіть у Веселоярську. Той же Іван Безтурботний, не вдовольнившись своєю таємничою, нез’ясованою перемогою над кращими веселоярівськими механізаторами, вирішив експлуатувати до кінця щастя, яке звалилося на нього з неба, і одразу після урочистого акту в сільській Раді сів з Котею в Рекордистового «Москвича» й став розвозити запрошення на весілля.