Так ніби він сам не переживав. А може, твердошкірому Самусеві й справді не дошкулило?
69
В день весілля таке враження склалося у всіх. Гриша не зміг себе перебороти, зранку напросився возити трактором зелену масу на силосування, а Самусь возсідав серед найпочесніших гостей, виголошував тости, кричав «Гірко!», розпатякував за десятьох, пив за двадцятьох і так тримався півдня, а тоді все ж таки скис, підсів до кам’яноломського водія КрАЗа, вмогоричив, запаморочив, умовив того дати йому свого десятитонного самоскида «зробити пару ходок» по силосну масу, бо, мовляв, у колгоспі прорив, осідлав велетенську машину і в грюкоті заліза, у ревінні потужного двигуна об’явився на полі, де Безкоровайний косив силосним комбайном високу, як ліс, кормову кукурудзу. Гриша саме повернувся з порожнім причепом і готувався прилаштуватися на ходу до комбайнового шнека, як на нього налетіло залізне страховисько, погрожуючи розтрощити, увігнати в землю, затерти всі сліди, сигналячи, ревучи мотором, вимагаючи пропустити поза чергою, пропустити й допустити. В кабіні страховиська вивищувався зблідлий од випивки Самусь і безмовно лаявся, погрозливо ворушив щелепами, лупав величезними своїми бульками! Гриша зупинив трактор і побіг просто на Самусеву машину. Безкоровайний теж зупинив комбайн і приєднався до Гриші. Самусь загальмував, одчинив дверцята КрАЗа, тримаючись за кермо, висів над головами Безкоровайного й Левенця.
— З-завантаж-жуй! — проварнякав він, насилу повертаючи язик. — І в-вс-се пр-равильно!
Гриша безпорадно позирнув на Безкоровайного.
— Чи він здурів — сипати масу в такий самоскидюгу? Де ти взяв машину? — гукнув він Самусеві.
— Наг-годую їх з-зеленою мас-сою! — зареготав Самусь. — Привезу й сип-сип-пону! Вс-се прав-вильно! З-завантаж…
— Шнек короткий, — спокійно сказав йому Безкоровайний. — Та й не дав би я тобі розтрушувати добро по всьому степу. А машину одведи. Гришо, може, ти одведеш? Бо він же готов!
Гриша стрибнув до кабіни. Самусь висів на кермі блідий, розслаблений, незвично добрий.
— Пусти! — звелів Левенець. — Сунься!
Самусь зачепив рукою Гришу за шию.
— Ти мен-не хочеш?.. Вс-се пр-рав… Ми з тобою з-зелену вулиц-цю… А т-тоді с-вайб-бу… зас-сиплемо… вс-сіх… Кр-рассот-та!
Красоти в усьому цьому було не дуже багато. Ще сподівався Гриша, що дотарабанить Самуся з його позиченим КрАЗом до весілля і мерщій назад, але там на нього навалилася юрба знайомих і незнайомих, прискочив умить сам молодий, потягли Левенця до столу, налили скляницю, пхали закуски, підтримували за лікоть, щоб не розхлюпав питва і не відставляв посудини, ждали, підохочували, квапили — мертвого з могили піднімуть і примусять випити!
Котя була перед ним по той бік столу. Вся в білому, тонка, висока, ніби не знайома йому зовсім, великі чорні очі затуманені — дивиться — не дивиться, бачить — не бачить, уся в спогляданні власного щастя, світ для неї не існує зовсім, і ніщо не існує, крім неї та чубатого Івана Безтурботного. Щось мовби аж заскімлило у Левенця в душі, він злякався, щоб не прорвалося те скімлення назовні, гукнув: «Будь щаслива, Котю!» — випив горілку, брязнув стакан собі під ноги, тільки скалки полетіли, весільні гості радісним ревищем зустріли його тост, з якимсь майже звірячим гарчанням домагалися:
— Гір-р-рко! Гір-р-р…
Гриша не пам’ятав, чи його хтось одвіз у поле, чи добрався він до свого трактора пішки. До пізнього вечора пиряв він причепи з зеленою масою, тоді поставив «Беларусь» і вперше за останні трагічні дні по-справжньому злякався. Що робити? Куди податися?
Безкоровайний, покашлюючи, підійшов до Гриші.
— Я оце, мабуть, зайду туди. Може, підемо?
Не казав, куди саме, бо ж відомо: сьогодні у Веселоярську весілля і тільки весілля.
— Ідіть, я вже був, — насилу спромігся на відповідь Гриша. Безкоровайний ще трохи постояв, покурив.
— Ну, дивись…
Його мотоцикл заводився неохоче, але, забринівши, вмить закинув Безкоровайного в темряву — ні слуху ні духу. Страшна сила швидкості. Свій мотоцикл Гриша обминув. Пішов у поле, далі й далі, швидше й швидше, а позаду невідступно, вперто, темно вилунювало: гуп-гуп-гуп, тува-тува-тува-ва! Забрали в тебе дівчину, ще й катують тепер цим гупанням і туваканням, і ніякий талатай тобі не поможе! Ах, як добре було б ще довго-довго залишатися рампапусиком. Гратися в спориші серед гутютюльок, слухати, як далеко в степу виклекочують гуркайлики і тяжко походжають бовлелені. Він нікому не розкривав таємниці свого дитячого словника. Талатай — це була мов його засекречена всемогутня зброя на найтяжчі випадки життя. Все інше — просто від душевної щедрості. Рампапусики — діти, гутютюльки — кури, гуркайлик — трактор, бовлеленя — комбайн. Щоправда, про бовлеленю знав навіть Самусь, бо Гриша не міг приховати таке прекрасне слово. Зродилося воно в нього від руху комбайна і напружено-відчаєної роботи всіх агрегатів велетенської степової машини. Було в ньому щось уже й не машинне, а ніби міднодзвонне, радісне, урочисте, піднесене: «Бов-бов-бовлелені! Бов-бов-бовлелені!» Світ широкий довкола, поля в золоті пшениць, ти, вознесений у просторі, на могутній машині, і все довкола дзвонить, і дзвенить, і грає душа, і жити хочеться — бовлелені! Чом би не поділитися таким словом з людьми!