— Та навіщо, кажеться-говориться! — не міг збагнути товариш Зновобрать.
— Хочу, щоб дівчата не втікали з Веселоярська, йшли до мене на ферми, — пояснила Дашунька.
— Канатом їх прив’яжеш, чи як?
— Грацію вироблятиму, красу, щоб ходили, не торкаючись землі. А вас попросимо перукарню відкрити, і для жінок салон краси, — зачіски, масаж, манікюр і педикюр.
— Для гумових чобіт, кажеться-говориться, педикюр?
— Сплять же не в чоботях! Ще нам треба купити верхових коней, вчитиму дівчат їздити…
— Вибрики, — зітхав Зновобрать, — ох і вибрики, кажеться-говориться!..
Зате несподівано з першого ж дня в усьому підтримувала Дашуньку Зінька Федорівна. Може, бачила в ній мовби повторення своєї молодості, на відповідно вищому рівні, ясна річ, а може, дивилася на неї по-материнськи, як на дочку. Припустити, що Зінька Федорівна могла повірити в зоотехнічні Дашуньчині таланти, тяжко, бо таланти, як відомо, річ невловима й непростежувана, до того ж і сама дівчина ще не могла з певністю сказати: є вони в ній чи ні.
Приїхала ж Дашунька до Веселоярська головним зоотехніком колгоспу. Мала диплом сільгоспакадемії, нуль досвіду, трохи студентської ще практики, характер зухвалий, а зовнішність таку, що Зінька Федорівна перелякалась: «Загине дитина! Коли не втече від нас одразу, то пропаде!» В селі, навіть у такому найсучаснішому, як Веселоярськ, ніхто ще не здогадався споруджувати будинки для неіснуючих, неприсутніх спеціалістів. Прибудеш — відведемо ділянку, бери позичку в держави, будуйся, поможемо. Але щоб одразу по прибуттю — ключ, і чисті половички на паркетній підлозі, і клацання вимикача у вітальні, і трам-тарарам? На жаль, і з прикрістю…
Зінька Федорівна запропонувала Дашуньці жити в неї. Дім великий, кімнат вистачить, та й контакт ще їм потрібний, так буде зручніше.
— Для вас, може, й зручніше, для мене — навряд, — заявила дівчина. — Залежність зашкодить у моїй роботі.
— Я ж від доброї душі…
— Дякую. Вже маю собі квартиру.
— Де?
— У тітки Наталки.
— Звідки ти її знаєш?
— Не знаю і не бачила ніколи, але вона мене жде.
Це була друга Дашуньчина несподіванка, коли першою вважати її появу в Веселоярську.
Про Наталку в новому селі вже стали й забувати, вся її слава залишилася в Карповому Яру, затоплена дніпровою водою, завіяна вітрами. Тоді, в старому селі, Наталка славилася борщами. Що вона в них клала, в яких пропорціях, так і лишилося нерозгаданим, бо вона й сама до ладу не могла пояснити, до того ж борщі в неї виходили смачними тільки для людей чужих, прибулих чи то з району, чи з області, а для своїх хоч як старалася, ніколи не могла зварити нічого путнього. Хитрощі? Але варто було поглянути на цю жінку, щоб умить зникла думка про її хитрування. Наталка поставала перед вами ніби живе втілення української породи і природи. Обійти її довкола було однаково, що обійти комбайн. І доброта розлита в усьому: в обличчі, в руках, у голосі, в погляді. До Наталки завжди відправляли на ночівлю всіх представників, уповноважених, гостей бажаних і навіть небажаних, і всі вони виїздили з Карпового Яру з солодкими споминами про Наталчин борщ, пухкі подушки, затрушену духмяними травами долівку і сон, як у раю.
До речі, коли вже мова зайшла про борщ, то автор з усією відповідальністю заявляє, що цю унікальну страву винайшли амазонки. Так, так, оті войовничі діви, про яких писав ще Геродот, які жили на Дніпрі між Дніпропетровськом і Запоріжжям і наганяли холодцю багатьом древнім героям і хвалькам. Можуть спитати: чому про борщ не згадують ні грецькі міфи, ні біблія? Дуже просто. Не доросли. Не той рівень. Далеко куцому до зайця. Греки знай вихваляли амброзію, якою насолоджувалися боги на Олімпі, та якісь асфоделі, що ними живилися вони самі, а біблійні апостоли й святі отці харчувалися акридами. Для невтаємничених все це лунає так загадково й привабливо, коли ж доскіпатися, то виявиться, що амброзія — звичайна ячмінна каша, схожа на нашу кутю, але без маку, асфоделі — їжа мало не козяча, щось середнє між лопуцьками й козельками, акриди, попри їхнє розкішне звучання, — звичайнісінька сарана! Можна собі уявити, з якою зверхністю амазонки дивилися на всіх тих голодних греків і голодраних палестинських пастухів, маючи серед набутків своєї цивілізації борщ! І коли сьогодні хтось спробував би дослідити родовід тітки Наталки, то неминуче мав би починати від амазонок. Заважка тітка Наталка, щоб сідати верхи на коня? Але ж Тарас Бульба був ще огрядніший. Окрім того, ніхто не знає, якої породи були коні в амазонок. Може, оті гігантські кістки, що їх усе життя збирав палеонтолог Підоплічко, були й не мамонтові, а конячі?