71
Відступів у цьому романі було вже так багато, що відступати авторові нікуди.
А треба. Бо ніхто ж не знає, хто така тітка Ялосовета. Обминути її автор не має ніякого права, бо тітка Ялосовета — це конструктивно неминучий елемент у розвитку подій і самої розповіді. Ми не можемо показувати причини без наслідків і наслідки без причин. Тоді світ втрачає половину своєї завершеності.
Тітку Ялосовету знало старе й мале в усьому районі, стажем своєї невсипучої діяльності й популярності вона незміримо перевершувала навіть колишніх вічних уповноважених Вивершеного й Багатогаласу, яких забуто, щойно пішли вони на заслужений відпочинок, повсюди вона була гостем жаданим і жданим. Її очікували з такою самою нетерплячкою, як приходу Діда Мороза, прильоту ластівок і двадцять других Олімпійських ігор у Москві. Заняття її належали до речей найпростіших у цих степових краях і водночас сповиті були незбагненністю. Всі славетні історичні тайнощі, як то: елевсінські містерії, чорні меси ніколаїтів, змови карбонаріїв, зібрання франкмасонів, мальтійських рицарів і членів Ротарі-клубу — не що інше, як дитячі іграшки в порівнянні з нерозгаданістю характеру діяльності тітки Ялосовети.
Бо тітка Ялосовета, не ховаючись, цілком одверто, стосуючи найпростіші, сказати б, найжиттєвіші способи, зводила кінці з кінцями, відділяла грішне від праведного, надолужувала прогаяне, відновлювала втрачені надії, підпирала розхитані авторитети, рятувала потопаючих, помагала виринаючим, заповнювала порожнечі й прогалини, які з невідомих причин утворювалися в колгоспному плануванні, латала пробоїни, затикала дірки, помагала підраховувати можливості, мобілізовувала внутрішні резерви. Це був такий собі пересувний держплан районного масштабу, головпостачзбутообмінодопомогорятунок, який переливав з пустого в порожнє, примудряючись щоразу урвати для себе крапелиночку, хоч, здавалося б, де ж вона візьметься в пустому й порожньому?
Скажуть: а де ж був народний контроль? О, він передовсім повинен стежити за тим, щоб нікуди не поділося те, що погано лежить, і вчасно здіймати тривогу, коли воно зникає. Тітка ж Ялосовета ніколи не зазіхала і не посягала на те, що погано лежить. Навпаки, вона мовби ще й додавала до тої «мала купа — дайте ще!». Вона собі їздила по району довгеньким візком, запряженим маслакуватою кобилою, міняла в колгоспах борошно на пшеницю, комбікорм на кукурудзу, олію й макуху на соняшники, вощини на мед, міняла на умовах взаємовигідних, вибирала саме такий час, коли в людей траплялися перебої то з тим, то з тим промисловим продуктом, і тітку Ялосовету скрізь радо стрічали, її заготовецько-міняльні таланти ціновано й шановано, сама ж особа її набувала характеру мало не легендарного.
Не доярка, не ланкова, не механізатор і не організатор легендарні, а тітка Ялосовета? Що за дивний район?
Але ж згодьтеся: механізатори й організатори є скрізь, а тітка Ялосовета тільки в цьому районі і при тому одна-єдина. Ні від кого не переймала своїх талантів, нікому й не передавала. Мала чоловіка Юхима, мала п’ять дочок, але не нав’язувала своєї професії нікому. Чотири старші дочки були вже одружені. Тітка Ялосовета, загинаючи пальці, перелічувала: «Одна за інженером, друга за офіцером, третя за депутатом, четверта за якимсь кандидатом. Усі втекли — материні дочки! А п’ята батькова — та зостанеться».
Дашунька, найменша, справді була «батькова», хоч вродою, здається, більше схожа була на матір, принаймні ті, хто пам’ятав тітку Ялосовету ще просто Ялосоветою, так вважали, при цьому мрійливо закочували очі під лоба і зітхали: «Ох і було ж, та й було!» Але до жіночих таємниць слід ставитися з належною повагою, тому ми не станемо тут вести любовні розслідування останніх тридцяти років, надто що нас більше цікавить Дашунька, а вона ж, як твердить сама тітка Ялосовета, донька не материна, а батькова.
Ялосоветин чоловік Юхим Порубай (це прізвище носила й сама Ялосовета, але ніхто ніколи не цікавився її прізвищем, через те й не здогадалися у Веселоярську, що Дашунька Порубай — це донька славетної тітки Ялосовети), на відміну від своєї дружини, обрав собі заняття, що навіки прикувало його до рідних Порубаїв, до того самого місця, до колгоспної ферми. Юхим завжди щось доглядав: то телят, то коней, то жеребців, то бугаїв. Скільки пам’ятав себе, завжди хотілося йому проникнути в темні душі тварин, ще малим плакав, бачачи вбиту пташку або безжальні собачі гони за нещасним зайчиком. Удома в Юхима, вже коли й прийшов з фронту, був шановним батьком багатодітного сімейства, — завжди підгодовувалося то жовтодзьобе кібченя, що випало з гнізда під час бурі, то однокрилий лелечка, що не зміг полетіти у вирій, то їжачок, якого передчасно хтось пробудив од зимової сплячки. Коли Юхим ішов селом, його завжди супроводжували бездомні пси або здичавілі нічийні коти. Він залюбки присідав посеред вулиці, починав розпитувати покудланого рябка, хто він і звідки, і собака дивився на цього доброго чоловіка розумними сумними очима і мовби хотів сказати, що немає на світі нічого, що б він не зробив для Юхима. Любив Юхим бесідувати й з котами, дивитися, як неблимно втуплюються вони йому в очі, як уважливо розставляють свої вуса і похитують, мов небаченими якимись антенами, сторч поставленими хвостами.