Так для Дашуньки почалася ера залицяльників-набридальників. Ті три відступили хоч і в захваті, але засоромлено, бо були ж без капелюхів! Зате рознесли вість повсюди: «Там у Веселоярську зоотехнічка-а!»
І посунули пілігрими, паломники, прочани.
Ясна річ, не обходилося без відповідного маскування. Той приїхав на збиральну, той на зяблеву оранку, той на осінню, а той на весняну сівбу, той на снігозатримання, а той на перевірку готовності техніки. Коло Дашуньки осідали каменем. Слава про вродливу зоотехнічну йшла така, що їхали вже не тільки з району, а й з області, з столиці, щоб зміцнити керівництво і розвинуть тваринництво, щоб корови стали всі неврочливі й молочливі, а в полі буйно родив овес-самосій і ячмінь-колосій.
Якби все це відбувалося в часи дореволюційні, коли свідомість трудящих одурманена була опіумом релігії, то Дашуньку неодмінно возведено було б спритними попиками в сан святої, а те, що діялося у Веселоярську, возведено в ранг святого чуда. Для нинішніх же веселоярівців, озброєних передовим світоглядом, ніякого чуда в усіх подіях, зв’язаних з Дашунькою й уповноваженими, не було, а була звичайнісінька чудасія. Хоч кишки рви од сміху.
Почати з того, що жоден уповноважений у Веселоярську тепер не був старіший за тридцять років, хоч ти його ріж і печи на вогні, хоч у нього вже все повипадало, що могло випасти: зуби, волосся, пам’ять, слух. Жоден зроду не був жонатий, навіть той, що вже мав жонатих онуків. «Що ви, що ви, Дашунько Юхимівно, я ще не мав подруги життя, ні, ні, я, знаєте, передбачав, що зустріну… хе-хе!.. Самі здогадуєтеся, кого і де… Хе-хе!»
Завжди шукають винних. Хто винен? Веселоярівське жіноцтво не задумувалося над цією проблемою жодного дня. Курка не засокоче — півень не скоче! От і вся мудрість. Жінка не може бути справедливою щодо жінки. Серед веселоярівських жінок Дашунька не зажила ні популярності, ні співчуття. Тут тривала з першого дня війна, хоч і не проголошена, зневага, хоч і приховувана. Навіть у отому Дашуньчиному ходінні по канату вбачалося щось від зазіхання на цноту, гра з вогнем, балансування на краю прірви, виклик усім звичайним людям, неврівноваженість або емоційна нестабільність. На думку веселоярівських жінок, саме це й приваблювало чоловіків, а не її вродливість і розум. Бо яка ж це жінка може визнати іншу жінку вродливою, та ще й розумною!
Про цноту вже й казати нічого. Цнотливістю відзначалися тільки весталки в Римі, та й ті загинули разом з Вічним Містом, і відтоді цнота існує, ніби літаючі тарілочки: ніхто не бачить, а всі про неї говорять. Дашунька була зовсім не вразлива на будь-які розмови про неї. Здавалося, вона дня не проживе без залицянь, набридання, переслідувань, пригод. Це було її довколишнє середовище. Її спосіб життя, барва її самотності, якою вона затулялася від усього чоловічого світу, дратувала чоловіків, як бика червоним. Дивну гру Дашунька вела тільки з приїжджими. Місцевих остерігалася, не підпускала, вичікувала, чи що? Враження було таке: вона точно знає, що їй не подобається, але ніяк не може встановити, що ж саме їй подобається і що зможе коли-небудь сподобатися, і ось вибирала, перебирала, а перебирання таке можна здійснювати тільки за умови, що претенденти без кінця змінюватимуться. Так цілком несподівано споконвічний інститут сільських уповноважених знайшов нове застосування.
Перелічувати уповноважених і їхні функції чи й слід. Можна тільки запевнити читачів, що не було такої галузі, до якої б не притулювався представник. До Веселоярська з настанням «ери Дашуньки» прибився навіть метеоролог «для визначення панівних вітрів у повітряному просторі Веселоярська». Ну, воно й правда: Веселоярськ славився вітрами, про що в нас ще буде осібна мова, але ж ніхто протягом минулих двадцяти тисяч років не міряв їх тут і не визначав! Та, з другого боку, коли подумати, то колись же треба було добратися й до вітрів! А що збіглося це з появою Дашуньки Порубай, то що тут поганого.
Дашунька Порубай. Прізвище таке рішуче, що жоден уповноважений його і не називав. Викручувалися на імені та по батькові: «Дашунько Юхимівно, дозвольте…», «Дашунько Юхимівно, даруйте…», «Дашунько Юхимівно, змилуйтеся…».
Все це народ був вихований, ввічливий, з галстуками, в начищених черевиках, великі поборники абсолютної свободи для самих себе подібно до Жана Кальвіна, який колись пробував зробити Женеву містом-державою такої «свободи», де суворо стежили за поведінкою, для чого щотижня обстежували моральний стан громадян, караючи за щонайменші порушення. Коло Дашуньки з уповноважених злітали всі набутки цивілізації, вони ставали схожі на сільську паруботу, яка на людях ще виказує сяку-таку сором’язливість, а вже в темряві, та ще в густих кущах, відпускає повіддя, і там усе тріщить: моральні засади, самі кущі і навіть дівчачі кістки.