— А ти сама? Думаєш, я не бачу, як тебе Самусь щипає?
— Є за що вщипнути, то й щипає! — не розгубилася Дуня.
Тут автор уже приготувався до вулканних вибухів справедливого обурення. Мовляв, замість показати шляхи підняття колгоспного тваринництва, розписують якусь нетипову Дашуньку. Але хіба ж автор стверджує, що вона типова? І хіба не демонстрував він стриманість, сором’язливість і несміливість, описуючи навіть діда Утюжка з його єдиною пристрастю до прасування прапорів на свята і всіляко обминаючи Дашуньку? І, може, коли б Дашунька в тяжку для Гриші Левенця ніч не взяла його за руку коло Тернів, то автор так і не згадав би про неї, бо наша ж розповідь не про Дашуньку, а таки про Гришу Левенця, а йому ще треба збирати хліб, та й не простий, а мільярдний, небачений і нечуваний, історичний хліб.
73
Не наважувався і не насмілювався бодай поглянути на Дашуньку не тільки автор, а й Гриша Левенець. Бо якби наважився, та поставив Котю поряд з Дашунькою, та спробував порівняти, вибирати, то, може, й не сталося б того, що сталося? Ну, до Дашуньки, прямо скажемо, не наблизився б на таку небезпечну відстань, як до Коті, але й розчарування б не зазнав такого, як від Котиної зрадливості.
Дашунька ж для Веселоярська була мовби жива кінозірка. От узяло й упало в степ, як небесний дарунок. Розповідали, що колись ще в Карпів Яр упав залізняк з неба пудів на двадцять. Загруз у землю саженів на два, дядьки, ясна річ, відкопали його й спробували було пристосувати до своїх господарчих потреб, але залізняк виявився такий міцний, що й терпугом не впиляєш. Дашунька уявлялася саме таким залізняком. Коли вже не «впиляв» її навіть прославлений Самусь, то куди ж Гриші?
Можна б сказати навіть більше: перші два чи три місяці по прибутті Дашуньки до Веселоярська Гриша її просто не бачив. Зустрічав, траплялася вона йому перед очі, може, й перекидалася службовими якимись словами про те, про се, але серце не здригалося ні від поглядів, ні від слів, а коли не здригається серце, то про що ж мова!
Залицяльники налетіли на Дашуньку цілими роями, мов ті оси, які ще здаля вчувають мед. Тепер Дашуньці судилося жити ніби за непрозорою стіною: всі дівчину бачили, вона ж — нікого. Враження складалося таке, що й залицяльників своїх не бачить і не розрізняє навіть їхніх імен і прізвищ, має втіху від їхньої кількості, а як звати — гопачевські, копачевські, трамтарарамські — хіба не однаково?
Вперше Гриша зіткнувся з дівчиною восени. Удосвіта їхав мотоциклом до трактора. Тримався по ледь пробитій у свіжій ріллі стежці, доїздив уже до Свинория, глибокого байраку, сповитого густим туманом, жадібно вхлинав пронизливу передранкову вільгість. Чим пахнуть осінні ріллі і холодні трави в степових балках? Ніхто вам цього не скаже, бо не зуміє, а пустих слів тут люди не вживають. Помиляється той, хто вважає, що українці споконвіку були байдужі до форми вислову. Інакше як же вони могли б народити митрополита Іларіона, Івана Вишенського, Григорія Сковороду, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Остапа Вишню?
Сказано вже, що Гриша їхав до трактора, на якому його напарник цілу ніч орав на зяб; обабіч вузенької стежечки лежали свіжі масні ріллі, попереду в передсвітку, повитий туманом, уже вгадувався Свинорий з холодними травами й густими деревами в золотому листі; думалося в таку хвилину і в такому місці коли й не про велике і вічне, то все ж про щось високе, бо будь-який рух відповідно підіймає людський дух, а швидка їзда на мотоциклі й поготів. І тут Левенець ударив по гальмах. Мотоцикл аж дибки став од несподіванки, мотор клекотів далі, але вже марно, бо Гриша вимкнув муфту, їхати не було куди. В ріллю не звернеш, заднього ходу мотоцикл, на жаль, не має, а попереду, на вузенькій стежечці, щойно вискочивши з Свинория, стояв величезний дикий кабанюра, втупившись у Гришу маленькими уважними очицями. Таке Гриші траплялося вперше в житті. Знав, що в Свинориї повно диких кабанів, бачив удень сліди їхньої «діяльності» на дні байраку — цілі ходи сполучень, здиблена багнюка, рови, рівчаки, барлоги. Але свині десь ховалися в гущавинах, на очі не попадалися, бачили їх хіба що досвідчені мисливці та, може, дід Утюжок, у якого щороку кабани виламували всю кукурудзу, яку дід стеріг, але, мабуть, вічно спав, бо згодом клявся та божився, що кабани перебігали по ньому («тіло й досі болить, наче кам’яними котками погарманували») туди й назад, а запримітити їх не могла ніяка сила.