Тут автор нарешті міг би визнати, що отим столичним товаришем був саме він, тобто автор. Міг би він висловити й свою незгоду з дядьком Обеліском у його лівацько-спрощених поглядах на історію. При цьому автор не став би вдаватися до вчених авторитетів чи там спростовувати дядька Обеліска фактами історії. Він просто і скромно послався б на своє власне прізвище, походження якого він відкрив, ретельно і вперто досліджуючи своє генеаналогічне дерево, що, як нетрудно здогадатися, було, як у всіх українців, дубом, росло довго, славилося міцністю й твердістю, мужньо змагалося з стихіями і щедро передавало всім відгалуженням роду Загребельних ще одну, скажемо відверто, досить делікатну особливість, завдяки якій жоден з авторових предків не знав розумової праці на відміну від тих, хто складав біблію, дав світові Гомера, Данте й Шекспіра. Автор мав би виправдати сподівання своїх предків, надолужувати все, прогаяне ними, і від вдячності за високу місію, покладену на нього, а також за предківську історичну витривалість, не шкодуючи свого часу, а також своїх високоцінних розумових зусиль, він кинувся досліджувати корені, де не на останньому місці було прізвище.
Хоч один наш відомий поет з невідомих причин чомусь і відмовляє українському народові в праві на прізвища, наполягаючи більше на його, мовляв, безіменності: «Наша генеалогія — вся в чорноземлі. Гречка передавала її гороху і просу. Пшениця передавала її житу й вівсу. Тембр твоєї дьогтьової генеалогії ти чуєш в зелених органах дубів і лип. Так, ми до тебе рвемось крізь це книгокняжжя, ми — репані, ми, що вгноїли масну цю землю. Крізь історичний асфальт княжих прізвищ пробиваємось до тебе травою зеленою — її безіменністю…» Не записували імен — то правда. В книгах стоять імена королів. Але ж не означає це безіменності народу цілого. І прізвища теж ми мали. Бо що таке прізвище? Це, коли хочете, перша ознака високої цивілізації народу. Колись люди називалися просто: Адам, Єва, Авель, Каїн, Грицько, Стецько, Гаврило… Навіть у славетних греків що маємо? Хто знає, яке прізвище в Сократа або в Ахілла? А в Агамемнона? І взагалі що це таке — Агамемнон? Для бугая або жеребця воно й нічого, а для героя Троянської війни ніяк не личить. Може, Клітемнестра й убила його через це наймення, хоч, відверто кажучи, ім’я Клітемнестра теж не викликав особливого захвату і нагадує не вродливу гречанку, а щось медичне або зоопаркове.
Так от про Загребельних. Де взялося це прізвище? Може, це комусь і не сподобається, але ж — од козаків. І не від козаків взагалі, а від конкретного запорозького козака Носа, що мав ім’я Павло, жив у сімнадцятому столітті, первісне прізвище міг мати, а міг і не мати, бо відомий був просто як Павло, а ще: був надзвичайним і повноважним послом Запорозької козацької республіки, акредитованим при дворі французького короля Людовіка XIV.
Тут необхідні пояснення: Людовік XIV, як відомо, любив, щоб його називали королем-сонцем, ще любив він саджати на європейські престоли своїх родичів або тих, хто йому подобався чи просто вмів запобігати його ласки. Для такого поводження наука приберегла навіть відповідний термін: непотизм. Бо наука без термінів — однаково що полова без остюків. Та щоб не морочитися з цим хитромудро-латинським непотизмом, найпростіше вжити наше слово «кумівство» — і одразу все стане зрозумілим. Ну, то от. У Польщі на той час не стало короля. Ян Казимир після невдалих воєн з Богданом Хмельницьким і тяжкої розрухи в Польщі зрікся престолу. За трон розпочалося змагання між Яном Собеським і Міхалом Корибутом Вишневецьким. Як міг хтось один стати королем при такій, сказати б, системі? Адже відомо, що королів ніколи не вибирали, а призначали. Це тільки Іван Грозний наївно вважав, що в Польщі королів обирають не «по божью изволению», а «по многомятежному человеческому хотенью».
Кандидати в королі не сподівалися ні на яке «человеческое хотєнье», а мерщій кинулися запобігати ласки в короля-сонця, і якийсь з них (ясна річ, меткіший), виторговуючи корону для себе, пообіцяв Людовіку за покровительство всю Україну, або, як тоді казали, козаків. Щоправда, не взято було до уваги одну незначну подробицю: Україна тоді не належала шляхті й усім отим претендентам на королівську корону. Але хто ж у великій державній політиці переймається подробицями й дрібницями?
— А що таке козаки? — поцікавився Людовік.
До ладу пояснити ніхто не міг, придворні плутали козаків з турками й татарами, все зводилося до коней, шабель і страхітливих вусів. Тоді король тупнув високим каблуком (він носив черевики на дуже високих підборах, бо був малий на зріст, а хотів перевищувати всіх) і звелів припровадити йому від тих загадкових козаків посольство.