Зновобрать згадав і про те, перелічуючи всі озера, гайки, бугри, урочища, видолинки й стежки, затоплені в Карповому Яру, тоді перейшовши в степ і згадавши кожен клаптик, з його іменем, характером і навіть настроєм, бо земля теж має свій настрій, як і людина.
— Гектари й центнери всюди однакові, кажеться-говориться, — беручи під руку доктора ерудичних наук, промовив Зновобрать роздумливо, — а земля ж неоднакова. І вона тобі промовляє до людей їхніми ж словами, любов’ю, дбанням і оберіганням.
Варфоломій Кнурець мовчав, знетямлений і приголомшений. Ще зовсім недавно необачно хвалився, ніби витворив увесь Веселоярськ силою своєї думки, а що виходило? Не знав тут нічого. Був чужий, смішний і скам’янілий. Скам’янілий авторитет. Сховище непотрібних знань. Мертве серед живого.
А тут усе жило, росло, діяло, сміялося. Тут називали не тільки дітей і тварин, що були друзями людей (дядько Зновобрать пам’ятав ще й досі, як звали перших коней у їхньому колгоспі), а й землю, поля, луки, байраки, струмки, річні ловища, затоки, левади — все тут цвіло іменами, лунало стозвучно, тисячоголосо. А Кнурець, що він міг? Назвати велетня Каракульямбра, правителя острова Маліндранії?
Коли ж з’явилася Зінька Федорівна, і поїхали всі в степ, і заговорили там кожне поле, кожна ділянка, кожен колосок, то вже тут сталося те, щo можна б назвати детронізацією Варфоломія Кнурця, або цілковитим посоромленням ерудитів. У першій книзі «Утопії» Томас Мор висловлював побажання, щоб на службі в монарха неодмінно перебував філософ. От уже справді утопія! Кнурець зрозумів, що не міг би бути філософом навіть у голови колгоспу! Він не повчав, не вітійствував, не розглагольствував, не ціцеронив і не демосфенив. Можна б сказати, що він навіть ніби змалів, зіпсів, скапшучився, як надувна гумова іграшка, з якої випустили повітря. Барвиста імпортна безрукавка Кнурцева враз потьмяніла, американські джинси мали вигляд звичайної ганчірки, буйна шевелюра запилюжилася і розчухралася. Кінець Варфоломієві Кнурцеві?
Ох, ніхто не знав, що таке Варфоломій Кнурець. Відсутність корисної діяльності зовсім не означає бездіяльності. Розум і всі відчуття доктора ерудичних наук гарячково шукали, за що б зачепитися в цьому не знайомому їм світі. Кнурець нагадував присипаний товстим попелом діючий вулкан, готовий вибухнути несподівано й страшно. Але хто ж під попелом помічає вогонь?
Поки автор необачно торжествував, радіючи з Кнурцевого посоромлення, той блимкав своїми бульками навсібіч і враз стрепенувся й ожив, бо побачив коло топила, куди всі приїхали поглянути, як працюють комбайни, щось несподіване для Веселоярська.
— А це що? — спитав він Зіньку Федорівну.
— Літній табір для худоби.
— Та ні, ото на лужку.
— На кротовиську?
— Ну, так. Хто то?
— A-а. Дашунька.
— Даш…
І все. Доктор ерудичних наук ще раз показав, який він щедрий на несподіванки, що стирали з пам’яті будь-який слід минулого і не лишали ніяких надій на майбутнє. Бійтесь заснулих вулканів, бо вони можуть прокидатися!
— Даруйте, — ввічливо вклонився Кнурець, — я повинен…
Навпростець через кротовисько він рішуче попростував до Дашуньки, яка дивилася йому назустріч без ніякого подиву, автор же мав випити свою чашу до дна, почувши слова товариша Зновобрать:
— Думав, хоч ви чоловіка путящого до нас привезли, а воно…
— Може, з нього Дашунька щось видоїть? — підморгнула Зінька Федорівна.
— Як з козла молока! — сплюнув Зновобрать не знати й на чию адресу — Кнурцеву чи авторову.
75
Дашунька ходила з Кнурцем по кротовиську годину, дві, день, рік, вічність.