— Куди-куди? — не зрозумів Самусь.
— На курорт. До Чорного моря.
— Та я там зроду не був! Я ж здоровий, як бик!
— А керівництво хоче, щоб ти був ще здоровіший. І дає тобі безплатну путівку. На Південний берег Криму, в санаторій… Як зветься санаторій, Грицьку Грицьковичу?
— «Лівадія», — пояснив Грицько Грицькович. — Там колись царський палац був, а тепер курорт для трудящих. Там, кажуть, спальня є, де цариця спала. Цілий день сонце. Вікна так влаштовано, що сонце цілий день кружляє і зазирає в них.
— І ото я там спатиму? — поцікавився Самусь.
— А чом би й ні?
— Все правильно, — спокійно промовив Самусь. — Можу поїхати, я свої зобов’язання вже… А тільки…
— А тільки що? — Зновобрать так і втупився в нього своїми злинялими очима.
— Сам не можу.
— Аби ж ти мав дружину, то…
— Не треба мені вашої дружини… Щуся пошліть…
— Щуся? Та навіщо?
— Все правильно. Для рівноваги. Самусь їде, хай їде і Щусь!
Самусь підвівся, показуючи, що розмову він закінчив і від свого не відступиться. Зновобрать спробував поторгуватися.
— Ви ж передовики, а в Щусів катма!
— Пошліть лісника.
— Так він не колгоспник.
— Домовтеся з міністерством. Все правильно.
І Самусь пішов собі.
А керівництво мало вирішувати за нього й за всіх.
— Що ти думаєш, Зінько Федорівно? — спитав Зновобрать.
— А що мені думати — Щусь не член колгоспу.
— А ти, Грицьку Грицьковичу?
— Треба шукати вихід.
— Де ж ти його знайдеш?
Несміливо поглянули всі на архітектора, але той був ще надто молодий, щоб знайти вихід з такого заплутаного становища. Врешті наважився Грицько Грицькович.
— Самусь не відмовився, — сказав він роздумливо, хоч і не ствердливо.
— Ну? — поворушив бровами Зновобрать.
— Дамо путівку, завтра й поїде.
— Це так, що й поїде, — ствердила Зінька Федорівна.
— За умови, що ми й Щусеві…
— Це ясно. Він же заявив. А це такий…
— То от, — Грицько Грицькович пожвавішав, — ми запрошуємо зараз Щуся-лісника, пропонуємо йому путівку…
— Він же не член колгоспу, а путівки — для колгоспників…
— Хвилиночку! — підняв руку Грицько Грицькович. — Ми обіцяємо Щусеві, вмовляємо його, щоб він їхав разом з Самусем, виділяємо для нього машину, посилаємо її завтра до лісництва…
— А путівка? Чи ти за день домовишся з усіма інстанціями? — Зновобрать аж відвернувся від Грицька Грицьковича на таку його легковажність…
— Обіцяти — не означає дати… Хай Самусь думає, що ми дали путівку й Щусеві, а тим часом…
— Обман? Не допущу! — засовався на стільці Зновобрать. — Ти ж секретар…
— Не обман, а затримка з оформленням. Самуся відправимо, Щусь буде ще тут. Голосування дасть результат. То як? Приймається? Кликати лісника?
Лісника покликано, і Грицько Грицькович приступив до його обробки.
— Ви чули, товаришу Щусь, який великий обсяг робіт належить лісництву в майбутньому селі, тому ми хочемо, щоб ви набралися сил, і для цього посилаємо вас на курорт.
— Набратися сил? — не повірив Щусь. — Та ви що — шуткуєте? Я ж і так здоровий, як воляка!
— Не виражайся так некультурно! — присоромив його Зновобрать. — Чи не бачиш, що тут женщина, або ж голова колгоспу Зінька Федорівна. Поїдеш у санаторій на Південному березі Криму. Там така краса, що тобі й не снилося. Басейн з морською водою. Сто метрів пливеш по ньому туди й сто метрів відтіля.
— Та я ж плавать не люблю!
— Там привчать!
Ідеологічна обробка Щуся тривала досить довго, він не належав до таких податливих натур, як Самусь, лінивий і повільний його розум ніяк не міг схопити всю складність пропонованої комбінації. Тільки збагнувши нарешті, що тут ідеться про обдурювання Самусів, Щусь, зітхаючи, згодився, але застеріг, що це вперше й востаннє.
Самусі ж висунули зустрічний план. Про те, що їх обдурюють, вони не подумали, але самі вирішили обдурити сільське керівництво. Денис як поїхав, так і приїхав. Він справді спакувався, сів до Давидка, свого брата, в кабіну, і вони помчали на станцію, а вранці обидва були знову вдома і через глинище перегукувалися з Щусями:
— Го-го, думали, Денис такий дурний, що поїде на ваш курорт, а вам дасть тут розперізуватися! На станцію — та й назад! Отак!
— А наш Василь і зовсім не їздив! — сміялися Щусі, раді, що перехитрили Самусів ще більше.
Голосування знов не дало ніяких наслідків: проти переселення мовби ніхто й не заперечував, коли ж доходило до розподілу місць під садиби, якась неземна сила розполовинювала все трудове населення Карпового Яру, і не було ніякої змоги зрушити справу з місця. Можуть спитати: а де ж були Зновобрать, Зінька Федорівна, Грицько Грицькович і ще безліч людей довірених, гідних, доблесних, свідомих? Навіть дядько Обеліск не зумів стати над ворогуючими таборами і потихеньку голосував то за тих, то за тих, залежно від ситуації. Зате в своїх словесних заявах він послідовно проводив давно обрану лінію, вигукуючи: