Але Гриша тоді був ще далекий від практичного погляду на життя, все малювалося в барвах тільки райдужно-привабливих, і слово «романтик» не могло затьмаритися навіть такими авторитетами, як дядько Зновобрать, так само, як ідея великих мандрів (аж до космічних включно, відкритих для людства 12 квітня 1961 року Юрієм Гагаріним) не могла в очах Гриші Левенця поганьбитися видовищем пароплава «Софія Перовська» — суцільного заперечення досягнень техніки й людського поступу, якогось дніпровського ковчега, що з допотопною повільністю ходив од Києва до Херсона і назад, перевозячи на собі не тільки людей, а й корів, кіз, свиней, курей, безліч лозових корзин з садовиною й городиною (корови мукали, мекали кози, кувікали поросята, кукурікали на палубі голосисті півні, засвідчуючи незнищенність часу; червоність помідорів, золотистість абрикос, темна смага вишень, головата капуста, сизі сливи в цнотливому пилку, макітри з медом, бідони з олією — всі дари щедрої землі на палубі, на носі, на кормі, в трюмах пароплава, який уже й не був витвором людських рук, знаряддям техніки, транспортним засобом, а мовби ставав уламком довколишнього великого світу, його часткою, що відкололася і пливе по річці не знати куди й навіщо, перетворюючи, отже, таємниче свято мандрів на буденну подію узвичаєності). Однак відомо, що жорстока реальність міцно тримає людину в своїх тенетах потреб і необхідностей, вона підступна й зловорожа, вона не спить і не дрімає і тільки й чатує на сприятливу нагоду, щоб вдертися в людську мрію і безжально пожбурити людину на грішну землю. Почалося це ще від Адама і Єви, де чинником зла виступав, як відомо, змій-спокусник, відтоді зло переслідує людину неминуче й неухильно, щоразу виступаючи в різних іпостасях, як висловлюється ерудит Кнурець, або ж прибираючи різні личини, кажучи просто, і мало кому вдається уникнути його ворожого діяння, не вдалося уникнути й Гриші.
Скільки й пам’ятав себе Гриша, він був оточений обов’язками. Людина повинна зростати серед обов’язків, як дерево в лісі. Не можна стверджувати, що обов’язки сприймаються з радістю й захопленням, надто коли ти ще не звівся над землею, а на тебе вже валиться стільки роботи, що не переробити її ніяким Котигорошкам, Геркулесам і навіть крокуючим екскаваторам. Але закони господарчого життя невблаганні, й ти скоряєшся їм, щоб згодом, повертаючись спогадами в далеке дитинство, дякувати людям і обставинам за те, що помогли тобі зробити працю сутністю своєю, формою твого існування на землі.
Ну, то от. Головне й визначальне для Гриші були уроки. Цього не заперечувала ніколи і його мама Сашка. Але сама вона з самого досвіту до пізньої ночі з невеличкими тільки перервами була зайнята на колгоспній фермі, а тим часом удома треба було вправлятися по господарству.
Слово «вправлятися» самим звуком своїм у кожної сільської дитини викликає майже оскому. Світ звужується в цьому слові і збіднюється до меж протиприродних, хоч саме слово таке розгалужене в своїх значеннях, що практично не має ніяких меж. Вправлятися — це носити воду, рубати дрова, топити лежанку, поратися коло корови, коло свині, коло кролів, годувати курей, ганяти курей з шкоди, виганяти їх із сіней, куди вони так і норовлять ускочити, лиш відхилиш сінешні двері, ганяти горобців з коноплі й соняшників, саджати капустяну, помідорну й тютюнову розсаду, тоді без кінця поливати городину, полоти картоплю й кукурудзу, проривати, підпушувати, виривати квасолю й горох, збирати на ряденце і носити до куреня, накошувати в березі зеленої лепехи й застеляти нею долівку, взимку прокладати стежки в снігу, восени помагати мамі шаткувати капусту, весною… Перелічити все незмога, і нудьга осідає тебе від самого нагадування про «вправляння». Ліпше вже заспівати отої «Три месяца лето… и вечная весна…»
Але вже змалку починаєш відчувати велику відповідальність перед безмовним світом тварин, які довірливо надіються на людину. Нагодуй, напій, прибери, підстели… собаку, кішку, курку, корову, порося, бджолу — все доглянь, все впорай, кожному прийди на поміч. Роботи людині стільки, що не переробить за все життя. Але щовечора настає мить, коли кожне — мале й старе — має право сказати: «Оце вже вправилися аж до завтра!»
Однак є ще одне слово, так само безмежне в своїх значеннях, але слово бадьоре, слово-радість, слово, од якого роз’яснюється щонайпохмуріший день, і зветься воно «гуляння». Гуляти людина, здається, вміє вже з колиски, де вона бездумно чеберяє ногами і днями може стежити за тим, як прокрадається крізь причілкове вікно сонячний промінь, і життя своє закінчує так само споглядальницьким «гулянням», щоправда, вкладаючи в нього вже глибоку мудрість. А між цими двома кінцевими пунктами цілі світи радощів, задоволень, чудес і вільної волі, поєднаних розласкавленим словом «гуляння».