Автор має відомості, що хтось (чи не Зновобрать?) пробував захистити його перед товаришем Вивершеним, але потерпів цілковиту невдачу. «Що? — здивувався товариш Вивершений. — Письменник? Не читав його і не знаю, хоч, кажуть, понаписував він багато. В школі його проходять? Ні? В „Перці“ печатається? Ні? Тоді махни рукою і не мороч мені голову. Я його не бачив і не знаю, чи він є, а чи то дух якийсь літає, як ото павутиння бабиного літа понад землею і все на нього намотується. Може, ти хочеш, щоб намотався і я? Дзуськи!»
19
Дехто схильний стверджувати, що людина — не тварина, яка читає книжки. Визначення досить спокусливе, але, на жаль, не зовсім точне, бо неповне. Адже був час, коли книжок ще взагалі не знали, а людство вже розвивалося, вело війни, молилося богам, наставляло собі богів земних, їло і пило, голодувало і вмирало, плакало і сміялося, любило і сподівалося. І вже тоді, мабуть, людина володіла здатністю до читання, тільки не могла її застосувати, не маючи чого читати. Ми свідомо уникаємо слова «книжки», бо це знову обмежує нашу дефініцію (автор запозичив це словечко з професорського лексикону, бо все життя мріяв стати професором або генералом, але не став ні тим, ні тим). Окрім того, ми керуємося суто гуманними міркуваннями, бо коли сказати «читати книжки», то тим самим закривається шлях до звання людини безлічі представників нашого роду, а це вже буде кричуща несправедливість. Тоді навіть товариш Вивершений не пробився б до homo sapiens. А що ж робило б людство без товариша Вивершеного? Ну, так, книжок він не читав. Взагалі не читав нічого, крім списків. Сам їх складав, сам читав, сам мав від того неабияку втіху. Та відомо, що однобокість — це обмеженість, а вона до добра не доводить. Карпоярівці в запалі сперечань про вигідніші місця для садиб не звернули уваги на всі деталі проекту нового села, Зновобрать на сільвиконкомі теж не додивився, а товариш Вивершений, захоплений ідеєю «списочного» переселення, і зовсім не глянув на креслення, а хоч би й глянув, то нічого б там не второпав, бо сказано вже, що вмів читати лише списки. Коли ж поставили це питання на райвиконком і секретар райкому партії Степан Михайлович спитав Вивершеного, чим колгоспники вирішили прикрасити другу площу Світлоярська, той отетерів:
— Яку другу?
— Ну, ту, що друга, — терпляче пояснив Степан Михайлович.
Товариш Вивершений, треба сказати, був чоловік геть невиразний і непоказний, голова в нього була чи то лиса, чи якась ніби облізла, на обличчі не вирізнялося жодної рисочки, враження створювалося таке, що в чоловіка й зовсім немає обличчя, а тільки якась білувата розмазана пляма на всім відомому місці. Але він був на когось схожий — і цим тримався на світі. Навіть хизувався часом: «Може, вам моя зовнішність не подобається?» Бути схожим справді іноді буває й вигідно, але небезпечно, бо щойно зникає те, на що ти схожий, доведеться зникати й тобі самому, бо не існував ти на світі, а слугував мовби тінню чиєюсь. На той час од товариша Вивершеного, завдяки деяким змінам у державі, лишилася вже сама тінь, а тут ще ця халепа з якоюсь подвійною площею в новому Світлоярську, за переселення якого він був персонально відповідальний. Товариш Вивершений блимнув очима, метнувся поглядом сюди й туди, шукаючи підтримки або поради, але всі відвертали очі: і заврайспоживспілкою, з яким вони часто ласували кролячою печінкою, і районний прокурор, що так само, як і Вивершений, любив локшину з курячими пупками, і суддя Верещака, перший друг по полюванню, до речі, просунутий Вивершеним же на посаду голови районного Товариства мисливців і рибалок. Підтримка прийшла негадано, звідки її й не ждав Вивершений. Вічний районний уповноважений, чоловік з турецьким прізвищем Багатогаласу, звиклий викручуватися з будь-яких ситуацій, не роздумуючи, підказав:
— Поставить монумент на честь…
— Ага, — зрадів Вивершений. — На площі поставимо монумент на честь Радянської влади.
— Це коло контори і Будинку культури, — згодився секретар райкому. — А на другій площі?
— На другій? На другій — теж монумент на честь… — Але тут товариш Вивершений нарешті второпав, що стає посміховиськом, і мерщій обурився: — Та де вона взялася, та друга площа?
— Як де взялася? — здивувався Степан Михайлович. — Ви план бачили? Проект читали?
Отут би товаришу Вивершеному покаятися, що він, крім списків, зроду нічого не читав, але ж не з такої породи був цей чоловік, щоб каятися.