Голосно зробив «хе-хе!» Самусь, решта мовчала якийсь час, бо скульпторова ідея не те що приголомшила людей, а видалася трохи незвичною, щоб не сказати більше.
Все ж дядько Обеліск не міг довго витерпіти, і він не витерпів, спитав з не властивою для нього обережністю:
— А бичок — це ж як? Живий?
— Ну, справжній бичок. Так само, як і хлопець. Та ви можете подивитися. Гриша Левенець, встань, хай товариші…
— Сиди, Гришо, сиди, — сказав Зновобрать, — ми й так знаємо. Тут не те. Тут, кажеться-говориться, про символи. Чи бичок — символ нашого життя?
— Все може бути символом при відповідному оформленні, — пояснив скульптор.
— Бичка не водрузиш, — сказав Обеліск.
Скульптор не зрозумів і попросив повторити.
— Кажу: бичка водрузити не можна, бо він живий. — Обеліск аж зіпрів од такої недогадливості цього столичного вусатого та бородатого художника.
— Дозвольте! — вигукнув скульптор. — Але ж скульптура зображує здебільшого тільки живі предмети! Неживі — це вже антураж, це не мистецтво.
— Ага, — присунувся до нього ближче Обеліск. — А що, по-вашому, таке обеліск? Живий чи неживий предмет? І що воно означає?
— Обеліск? Це специфічний знак… Від древніх єгиптян. Це не скульптура і не мистецтво. Просто знак, або символ…
— О-о! Чули? — повернувся до всіх Обеліск. — Правильно! І я кажу. Обеліск — це знак, або символ, а символ живіший за все живе! От ми знищимо старе життя як клас і на знак цього водрузимо в новому селі обеліск. Треба, то змайструємо його самі. Отак, чоловіче! А вже як тобі кортить поставити живе, то водрузи грудь!
— Грудь? — отетерів скульптор. — Яку грудь? Про що ви, шановний?..
— А таку, як люди ставлять. Передову.
— Ви маєте на увазі погруддя, тобто бюст?
— По-твоєму бюст, а по-нашому грудь. Хоч ту ж Сашку, матір Гришка оцього, бери й водружай. Передова доярка.
— Це в мої задуми не входило, — поважно мовив скульптор. — Я прибув до вас не для спорудження офіціального монумента, а для творчого розв’язання проблеми. І я пропоную вам цілком оригінальне рішення. Хлопчик як символ всемогутності життя, що народжується, і бичок — як ознака колгоспного добробуту і досягнень радянських учених по виведенню високопродуктивних порід.
Ніхто не зважав на Гришу, ніхто не питав про його згоду не то що стати прототипом дивної скульптури, а хоч предметом цієї дивної суперечки, тому всі здивувалися, коли він протовпився до застеленого червоним сатином столу, за яким сиділи члени виконкому, і неголосно, але досить твердо і вичерпно промовив:
— Не моє діло, що там стоятиме, але ні з яким бичком, ані без бичка мене там не буде. Бо хто я такий? Вже коли хочете поставити символ нашого села, то поставте трактор і дядька Безкоровайного на ньому.
— Тю! Та я не висиджу! — хмикнув Безкоровайний. — Вже тоді хай Самусь. Він молодший.
— Все правильно! — вмить відгукнувся Самусь. — Можна й посидіти. Молодець, Гришо!
— Трактор — це банально, — скривився скульптор. — Окрім того, хто ж стане ліпити трактор? Вже коли треба, то ставлять справжній трактор на постамент — і без клопотів. Але таких саморобних пам’ятників уже повно. До того ж, зауважте, це просто пам’ятник техніки. Без людини. Людина сюди не вписується. Візьміть масу трактора і масу людини. Трактор задавлює. Людина надто мізерна. Вона загубиться в цій масі заліза.
— Як то загубиться? — скипів несподівано для самого себе Гриша. — Дядько Безкоровайний загубиться? Та чи знаєте ви…
Він міг би багато сказати скульпторові, але не сказав нічого. Знов пішов на своє місце, а груди йому розпирало щось незбагненне, кортіло не знати й чого, обурення проти скульптора за те, що хотів його виставити на привселюдну ганьбу з бичком, породжувало вперте бажання ось тут одразу прийняти рішення на все життя, заявити, може, й перед усіма про те, що… Про що? Може, що сяде на трактор і покаже, що не загубиться на ньому, як і Безкоровайний? Може, може…
22
Хоч як прикро, але доводиться обмежуватися в своїй розповіді, бо й життя, по суті, не що інше, як суцільні обмеження. На одні ми пристаємо добровільно, до інших навертаємо себе примусово, і тільки в цьому знаходимо свободу, бо при вседозволеності свобода не існувала б зовсім, там вмирали б усі бажання й прагнення, життя зупинилося б і запанував хаос небуття. Такою закрутистою сентенцією автор хотів попрощатися з скульптором, якого ми більше не зустрінемо так само, як і його друга архітектора. Але що скульптор, коли нам ідеться про Смачних Кабачечків! З ними теж розлучаємося, навіть не допустивши їх до мови, бо, як ми самі переконалися, сестри не вельми охочі до балачок і до активних втручань у події. Нам жаль розлучатися зі Смачними Кабачечками, бо такої краси ми, може, й не спіткаємо більше, красою ж, як відомо, можна перевернути цілий світ. Але наша розповідь вимагає присутності людей енергійних, діяльних, активних, непосидючих, і Смачні Кабачечки в ній не втримуються, хоч плач. Щось вони зробили, щось перевернули в душі Гриші Левенця (не прямо, а опосередковано, але ж однаково — це зробили вони!), запам’ятаємо їхні повільні очі, їхні оздоблені землею руки, їхні неповторні тіла, мов у молодих українських богинь, і поведемо свою розповідь далі вже без них, спокійні за їхню долю, не лякаючись навіть Самусевих посягань на цих незвичайних дівчат, яких він у своїй незажерливості розглядав лише як своєрідний сексхарч для вдоволення потреб нижчого порядку.