23
Що таке переселення? Історія повна туманних відомостей про переселення народів. Враження таке, ніби то там, то там на континентах виникали самі собою страхітливі казани і в них варилися, клекотіли племена й народи, а тоді невідома сила вихлюпувала їх з того казана і розжбурювала по всіх усюдах, а у велетенській посудині ще довго кипіло й клекотіло, і валом валили звідти племена і розтікалися по всій землі, займаючи незаселені місцевості, витісняючи нерішучих аборигенів, нищачи слабких, підкорюючи непокірливих. Хто, звідки, куди й навіщо? З’ясувати це, мабуть, не вдасться ніколи й нікому, та ніхто й не рветься до встановлення істини, бо кожен, коли його добряче пошкребти, по суті, теж є не чим іншим, як одним з продуктів того великого переселення народів.
Тепер у нас набуло великого розмаху переселення в нові квартири. Процес радісний, бадьорий, головне ж — масовий. Не встигає чоловік одержати нову квартиру, як мерщій домагається ще новішої: діти ростуть, женяться, народжуються онуки, родина збільшується, а коли не родина, то апетити, амбіції, запити — це вже в кожного індивідуально.
Випадки переселення цілих сіл належать до явищ нещоденних. Селянинові ніколи ніхто не будував. Навіть рідна держава залюбки надає йому змогу виявити в цій галузі діяльності все вміння і енергію. Власне, будуванням цих людей не злякаєш. За життя їм доводилося робити це по кілька разів. Війни, стихії, всілякі лиха щедро падали на людей у степах, а найперше, здавалося, на їхні нетривкі солом’яно-глиняні оселі. То правда, що глина перетривала цілі тисячоліття, що глиняна цивілізація була ще в шумерів, і в парфян, і у вірменського царя Аргішті, та навіть у Вавілоні. Але утримувалася глина не своєю міцністю, а доступністю й поширеністю, легко відроджувалася, з плином часу втрати забувалися, помічалося все хіба що потерпілими, але їхніми свідченнями ніхто не цікавився. Так і в українських степах. Палилося, нищилося, руйнувалося, само валилося. І треба було знов місити глину, ставити сохи, вшивати очеретяні парки, добувати дерева на сволоки, крокви, бантини. Оселі й цілі села відроджувалися, відновлювалися, але завжди на тому самому місці, на батьківському, на предківському, у звичному розташуванні, часто в безладі, та однаково без порушень усталеності, при якій людина почувається завжди певною своїх сил і становища на землі. Тепер належало переселитися одразу всім і зовсім на нове місце, з краю плавнів на край степу, де досі був лише маленький убогий хутірець. Ота запекла суперечка, що спалахнула між Самусями й Щусями за ділянки під садиби в новому селі, пояснювалася, мабуть, не так і пробудженням атавістичної селянської жадібності, як своєрідним цивілізаційним шоком. Бо ж справді: з глиняно-солом’яної, мало не шумерської цивілізації перескочити в найвищий соціалізм! Точне планування, камінь, цегла, шифер, електрика, водогін, газові плити, телевізори, асфальтовані тротуари. Сюди ще тільки метро — і майже тобі столиця. А далі пішло й геть незбагненне. Проблеми естетичні. Дискусія з скульптором. Ще село тільки на папері, а вже стурбовані аж до найвищих інстанцій кожною дрібницею в ньому. Товариш Зновобрать не закрив тоді засідання виконкому, поки не дійшли спільної згоди, чим же прикрасити другу світлоярівську площу, і поки він не зміг доповісти в райком партії, що від скульптури відмовилися, бо дорого і нема путящих пропозицій, а вирішили посадити посеред площі гарного дуба, а під ним встановити колонку водогону, яку попросили були прикрасити столичного скульптора, але він розприндився і заявив, ніби його таке громадське замовлення принижує, то тоді всі зійшлися на тому, щоб колонку оформити під звичну й милу серцю кожного карпоярівця криницю.