Отож, нічого не надбавши з своєю Хвенькою, Обеліск і виступав тепер з заявами про цілковиту відмову од усього, що було в Карповім Яру. Погодитися з ним ніхто, ясна річ, не міг, але в суперечки теж не вступали. Бо залюбки полишали архітектуру глиняних розвалюх, забобони й пересуди, нечисту силу і знікчемнілого домовика, невлаштованість і недоцільність, заболочені береги і майже столітнього батюшку Парфентія, що, не маючи церкви, забраної колгоспом під зерносховище, правив для кількох карпоярівських бабусь у власній хаті, повісивши коло неї на дерев’яній поперечині не знати де й роздобутий дзвін. Багато було такого, що хотілося б забрати, — та як ти його перенесеш у нове село? А приємно окові було б дивитися на три млини-вітряки, та ще й не прості, а все шестерики, тобто шестикрилі, і з поворотним пристроєм, як годилося: і бендюг, і катеринка, і дерев’яний круг на кам’янім підмурку. Взяли б Зелене озеро, повне линів і карасів, а також Прядивку, де мочили коноплі, а ще давніше, розповідають, топили відьом. Старенький сільбуд, хоч і замінювався на вищому рівні Будинком культури, але дорогий серцю карпоярівців тим, що довгі роки був місцем розвитку громадської критики. Щодо самокритики, то тут проблем не виникало, бо вона споконвіку гніздилася в родинному затишку, вирощувана жіноцтвом з такою самою дбайливістю, як огірки, квасоля, цибуля, петрушка і мак, — отож без перешкод і втрат у своєму розквіті перемандрує до Світлоярська.
Живий думає про живе, тому про карпоярівське кладовище згадали в останню чергу. Та й не згадали самі, а прибула спеціальна «бригада по перенесенню», шість чи вісім червономордих, просмерділих сивухою, немитих і нечесаних чоловіків заявилися до товариша Зновобрать і стали викладати свої вимоги: житло з гарними молодицями, випивка місцева марочна, закуска теж відповідна, добові, підйомні, за вредність, за виконання і перевиконання, що ж до гонорару за кожного мертвяка, то тут уже вони братимуть індивідуально з огляду на працездатність особи.
— Та звідки вас принесло, кажеться-говориться! — здивувався Зновобрать.
— Там уже нема, де були, то тобі й не пойнять. Тебе знімуть — не попадеш і в наш кагал, бо вже старий, а тут сили та сили треба!
Це були зняті й усунені, перш ніж устигли все попропивати на доручених їм ділянках роботи. А що були ще молоді й здорові, до пенсії не дотягнули, то й організувалися добровільно в «бригаду по перенесенню» захоронень, врахувавши потребу.
Карпоярівці з острахом, змішаним з боязкою шанобливістю, поглядали, як «бригада» береться до розкопування могил, як горить під нею земля, як в один день ламається, порушується, знищується мирне співіснування віків, сімейств і особистостей, яке панувало в цьому місці вічного спочинку. Тепер кожен прагнув знайти свого предка, впізнати, догадатися, відокремити від інших. Згадували, в якій труні було покладено родича, який одяг мав, яке волосся, коло кого ліг, а хто потім став його вічним сусідою.
24
Автор цієї розповіді мав би докладно занотувати й передати всі радісні події, що супроводжували виникнення Світлоярська. Така ж прекрасна дійсність, така повнокровна сучасність, такий матеріал. Але автора знову потягло на історію. Не інакше в нього або ж своєрідне збочення, або просто так званий історичний синдром, і коли медицина ще не зареєструвала подібної хвороби, то хай однині береться за цю справу з усією сумлінністю у всеозброєнні науки й техніки, діагностики і прогностики. Не навчило автора навіть занадто доскіпливе дослідження власних коренів. Довірливо і наївно піддався він баєчкам про славне походження прізвища Загребельних, коли ж спробував підвести під легенду наукову базу, виявилося, що ніякого Сакребельного-Загребельного історія не знає, зате в архіві Запорозького коша під роком «1702» значиться «Діло» на козаків Яцька Загребу, Грицька Лихоп’ята та шістьох товаришів їхніх, які поїхали з Запоріжжя з сіллю та рибою на Гетьманщину й Острогожчину, за подорож пограбували два хутори полкового писаря острогозького Слободського полку Федора Тимошенка, після чого й було заведено «Діло за угнатиє с хутора его тридцат восем рогатих скотин зопорожскими козаками куреня коренівського».