Навряд, щоб за сто років рід, який дав повноважного посла Сакребельного, здрібнів аж до якогось Яцька Загреби, що крав рогату скотину в полкових писарів, хоч знову ж таки не вельми радісно й письменникові Загребельному мати серед своїх предків (хай і на відстані в 200 років) чоловіка з такими сумнівними заслугами. Честь Яцька Загреби можна порятувати заднім числом хіба що в той спосіб, що вважати його акцію не грабунком, а експропріацією і прагненням встановити історичну справедливість у майновому розподілі. Бо не з’їв же Яцько Загреба з сімома товаришами цілих тридцять вісім рогатих скотин! Ну, з’їли там якусь теличку чи волика, а решту ж, мабуть, роздали бідним! Але хоч як воно було, заняття історією — річ серйозна, гірко навчений, автор мав би сахатися цієї галузі, а він знову взявся за своє! Прискочив до Карпового Яру і здійняв галас про те, що треба залишити свідчення минулого, згадку про нього, перенести з старого села на околицю нового все характерне, що було: хату, комору, клуню, вітряк, церкву, з усім начинням, з предметами побуту, навіть такими, яких уже й не знайдеш тепер: ступу, мотовило (не те що в комбайні, а для намотування ниток), прядку, днище, чумацький віз. Не зупинило автора навіть те, що батюшка Парфонтій відмовився далі правити і попросився в єгері у мисливське господарство, яке організовувалося поряд з карпоярівським лісництвом.
Піп — у єгері? Автор розшукав батюшку під кручею коло Зеленого озера. Риба в такій холодній воді вже не клювала, але отець Парфонтій у старенькій рясі й кожушку поверх неї спокійно сидів собі, весь сивий, закудланий, старий як світ.
— Скільки ж вам літ, батюшко? — поцікавився автор.
— Дев’ятьдесят і седьмиця, сину.
— Багато.
— Що чоловік перед вічністю і перед богом!
— Бога ж нема, — нагадав автор.
— Неісповідимо, неісповідимо.
Ось тобі маєш: нетрудовий елемент, від держави відокремлений, світогляд непевний, а з минулим хоче покінчити безповоротно і ніяких тобі згадувань і пам’яток! Автор був трохи завагався і похитнувся в своїх намірах, але треба ж йому було натрапити на Івана Безтурботного! До речі, так воно буває досить часто. Потрібні тобі люди — зайняті, у них повно клопотів, а тим часом ти натикаєшся на якого-небудь неробу, він тебе зачаровує, і вже ти дивишся на світ його очима і віриш йому так, як таблиці множення або працівникам бюро погоди, які посилаються на вірогідні дані метеорологічних супутників.
Іван Безтурботний уже років зо два пробував вступити до інституту, їздив туди й сюди, здавав і перездавав, але без видимих успіхів, щоразу повертався додому, не дуже рвався до роботи в колгоспі, а все придивлявся, де б знайти таке місце, щоб питали, як з дурного, а платили, як розумному. Нарешті Безтурботний вдарився в спорт. Він випросив у колгоспного бухгалтера Левка Левковича довідку про те, що ніби йому доручено організувати колгоспних спортсменів, а тоді з тою довідкою домігся в районі призначення головою карпоярівського спорттовариства «Урожай». Спортсменів не було, зате був голова, з’явилися асигнування на інвентар, Безтурботний накупив майок, трусів, вовняних тренувальних костюмів, футбольних бутсів і тепер ходив селом, як футболіст або заслужений тренер. На харчі не було, але харчувався він у своєї матері Вусті, та й харчувався досить добре. Може, коли б не фірмове блюдо тітки Вусті, то Безтурботний і не зачарував би автора, але бісів хлопець знав, що до серця чоловікові, який тиняється далеко від дому, часто можна вскочити через шлунок. Ще не перекинулися двома-трьома словами, як він вигукнув: