— Та ви ж, мабуть, ніколи й не пробували плескачів моєї матері Вусті?
— А ніколи. В Карповім Яру вже втретє чи вчетверте, а про плескачі…
— Не чули?
Не скажеш же ти цьому симпатичному хлопцеві, що чув про Вустю дещо інше.
— Не чув!
— Тоді треба спробувати!
Що ж. Процес вивчення життя не одновимірний, він іноді дає такі відгалуження, вибудовує перед тобою такі заплутані лабіринти, що мимоволі сядеш за стіл у заслуженої самогонниці Вусті-Чухалки і спробуєш її плескачів. Хто їв, той знає, що плескач — не відомий усім корж, але товщий, пишніший (бо вже з учиненого тіста). Перш ніж покласти на змащену коров’ячим маслом сковороду, його попліскують долонями з обох боків (тому й плескач), коли підпечеться, перевертають, щоб підрум’янився як слід, він виходить запашний, з смачним, дірчастим м'якушем, їсти його треба тільки гарячим, неодмінно з сметаною і неодмінно з густою.
Власне, все це речі відомі, відомі й плескачі вже багато віків, може, ще київські князі смакували ними, може, біблійські патріархи, бо там тільки й балачок про те, що «переломити хліб», а плескач не ріжуть, не крають — тільки ламають, тобто лупають. Отож продукт не новий, і технологія приготування стара як світ. Але тітка Вустя вносила в плескачі свій неповторний елемент, завдяки чому вони набували смаку і поживності особливих і неперевершених. На таких плескачах мали б виростати або ж великі трудівники, або ще більші ледацюги. Син тітки Вусті вибрав собі другу по черзі категорію і тепер, поїдаючи нові порції плескачів, ще більше зміцнювався на зайнятих позиціях. Довідатися про авторову ідею створення Музею народного побуту Безтурботному було зовсім просто: ідея написана була в автора на лобі так само виразно, як отой відомий напис на нових воротях, перед яким вічно стовбичать барани.
— Музей? — закричав Безтурботний. — Створимо! Аякже! І місце є.
— Де?
— А отой хутірець коло Світлоярська. Його зносити хотіли, а ми туди — музей!
— Треба розробити детальний план.
— І без плану створимо!
— Асигнувань добитися.
— Раз плюнути!
25
Ентузіазм — це така штука, яка передасться без дротів. Автор запалив своїм ентузіазмом Безтурботного. Тоді сам ще більше запалився від нього і відплатив товаришеві Зновобрать, який узяв автора ночувати, за гостинність чорною невдячністю, бо всю ніч писав промову на відкриття того музею, про який ні голова сільради, ні голова колгоспу тим часом не хотіли й слухати, бо в музеї не житимеш, і корів не вигодуєш, і дітей не вчитимеш. Автор теж розумів першочерговість потреб господарчого життя або економіки по-науковому, але, присвятивши своє життя служінню духові, був переконаний, що без духу, без духовності ні колос не виросте, ні трактор не зрушить з місця, ні півень не закукурікає. А духовність в народі є сумою традицій, виховання, праці, а традиції… Автор, як безліч його колег, чомусь був переконаний, що традиції передаються тільки через музеї. Дядько Зновобрать був трохи іншої думки. «В голові треба мати музей, — сказав вів авторові. — А то ми навідкривали тих музеїв уже найбільше в світі, а в душі не затримується нічого». Душа — субстанція невловима, а музей — зрима… Перевертаючись на широкому дерев’яному ліжку в дідівській світлиці стародавньої хати товариша Зновобрать, підкладаючи то під один бік, то під другий, то під лікоть, то під плече пухкі подушки в пістрявих веселих пошивках, автор уже бачив на околиці нового Світлоярська вимріяний Музей народного побуту, вже стояли хати, махали крилами вітряки, летіли до липових і дубових вуликів-колод золотисті бджілки, шуміло житечко на буграх, синіли волошки на краю ниви і стелився під ноги хрещатий барвінок. Лампу товариш Зновобрать засвітив для автора велику — дванадцятилінійну, з круговим гнотом, при такій лампі воно само пишеться.
І справді, до ранку написалося мовби само собою:
«Дорогі товариші! Нам випала честь бути свідками відкриття цього незвичайного музею, який можна б назвати Музеєм пам’яті народної. Вчені досі ще сперечаються, в якій частині людського мозку міститься орган пам’яті, де її джерела, які механізми діяння. Тим часом кібернетики вже створили безліч розумних пристроїв, які розвантажують людську пам’ять від багатьох механічних операцій. Вони вивільнюють нам пам’ять не для спочинку, не для ялового існування, а для того, щоб зосереджувати її на речах визначальних, не забуваючи водночас і про те, що іноді видасться несуттєвим, але правомірно й закономірно входить невід'ємним складником у багатобарвний спектр людського існування. Пам’ять народу нашого вбирає в себе все: і полум’я революції, і вишневі зорі над половіючими хлібами, і турбінний вітер Дніпрогесу, і усміх дитяти, і задуму древнього літописця, схиленого над пергаментом, і перший поцілунок любові, і розпач останнього розстання.