— Мамо, ну чого ви ото?
— Та людські ж діти…
— І людські по-всякому. Кому треба заробляти, то не дуже б’ється в інститути.
— Хіба ж я б уже не заробила?
— Доки ж? Я вже великий, а у вас і серце, і ревматизм. І знову на вашій шиї? Мене он в армію не беруть, бо один син у матері. Годувальник. А я знов нахлібником? Знов тягти з вас жили? Корови тягнуть, а я собі?
— Виходить, тобі комбайнером стати нещастя поможе? Ох, дитино ж моя, дитино!
І мама Сашка знов заплакала.
— Ну чого ви? — вже сердито закричав на матір Гриша. — Щастя, щастя! А може, воно так і повинно бути? Хто щасливий, а хто ні? Рід, сила, праця — ось де щастя. Я сам вибрав — мені буде краще. І вам. А зіпнуся твердо на ноги, то й на заочний до інституту механізації.
— На заочний? А можна ж?
— Аби голова!
27
Твоя земля, твій простір, твоє небо. Може, десь розквітають розкішні квіти, грає північне сяйво, гримлять водоспади, перекочуються гірські луни, загадкові звірі приходять на водопій до загадкових рік. Хай! А тобі — найдорожче твоє. Як твоя кров, як колір твоїх очей, як стукіт твого власного серця і твої вітри, на яких переможно майорить червоний прапор, і вічні жайворонки, які співали ще над міфічними амазонками, і живі стовпчики зачудованих рухом на степових шляхах ховрашків, які дивувалися ще диким скіфським вершникам, і весь цей тисячогомінний степ, на який, мов ласкаві руки, лягає сонячний полиск і зоряний пил натрушується і натрушується із безмежно далеких світів і ще з віддаленіших часів.
Одвіку земля ця була ніжною не тільки для богів, але й до дітей своїх. Тут ховалися початки початків, часи, з-поміж них час проростань і час народжень, час будувань і час руйнувань, часи років і зоряного неба, врожаїв і вітрів, недородів і хуртовин, посух і дощів. Ритми землі вимірювалися Рікою, яка текла вільно й свавільно, не пригноблена мостами, не стримувана перепонами, текла в безмежжя, не знаючи ніяких обмежень. Влада машин над людьми здолала владу Ріки з її вічним плином, непорушність берегів порушилася, земля вже не споглядала в сумовитім безсиллі на Ріку, яка несла свої води в безвісті, забираючи з собою і відбите в її поверхні небо, і мільйоннокриле птаство, і всі сподівання. Тепер сама земля зрушилася з місця, випереджаючи Ріку, притримуючи її брутально й безжально, в хапливому поспіху, але не в ластів’ячому крику, не в посвисті вітрів і не в безшелесному паданні снігів, а в ревищі машин, в тяжкому двигтінні заводів, у завихренні стрункотілих ракет.
І хто б же втримався від спокуси великого руху на цій всемогутній землі? Земле, прости нам нерішучість пашу, але не прощай надій і зухвалості!
28
Коли ростеш одинаком, заздриш тим, хто має братиків і сестричок. Згодом ця туга опановує і пронизує тебе всього, і тривалий час ти навіть на світ дивишся крізь цю тугу. У Гриші Левенця почуття самотності мало, сказати б, спадковий характер. Його мама Сашка теж була єдиною дитиною в своїх батьків Дейнег. Ні діда Сашка, ні баби Тетяни Гриша не застав на цьому світі. Діда забрали на війну в жовтні сорок третього після визволення села від фашистів, він устиг написати своїй Тетяні лише одного листа з-під Коростеня: «Тетяно! Ти ж знаєш, що я не боюся смерті, а тільки боюся великого каліцтва. Твій Сашко. Пиши мені частіше».
Листа дід Сашко написав 25 листопада, а 28 листопада його вбито. Баба Тетяна замінила діда Сашка на бригадирстві. Гибіла в полі під дощами й снігами, в бригаді мала самих тільки жінок, бо й у всьому колгоспі, крім трьох дідів та кількох хлопчаків, не було ніяких чоловіків. Орали коровами, добрива жінки носили з станції за тридцять кілометрів на плечах. Це розповідала згодом Гриші мама Сашка, яка чотирнадцятилітньою вже доїла корів і ніколи не могла згадати, чи виспалася бодай раз за все своє життя і чи був хоч один день, коли б не переслідував її сморід ферми. Баба Тетяна застудилася і вмерла ще до Гришиного народження. Землемір Левенець змандрував від мами Сашки, не стерпівши вбивчого режиму її життя, коли хлопець став пізнавати світ. Гриші судилася самотність, а цей стан, як відомо, сприяє сумовитості й задумі, з яких іноді можуть народжуватися навіть якісь вигадки, речі, цілі маленькі світи.
Невгамовний Гриша залюбки вигадував усілякі штучки, робити це було легко, ніхто не заважав і не відволікав уваги. Одна біда: не вистачало слів для називання. Попервах він губився і навіть страждав од нестачі слів, а тоді приноровився і став вигадувати й свої власні слова так само легко, як оті невідомі добрі люди, що не тільки виробляють нові й нові ліки, але й називають їх щораз заплутаніше і незбагненніше.