— Все правильно. Я тебе засік!
Така заява не мала нічого спільного з великодушністю (Варфоломій Кнурець доводить, що слово «великодушність» — це арістотелівський термін, який ожив завдяки Брунетто Латіні, Фомі Аквінському, а найбільше — Данте, що застосував його до свого Фарінати в десятій пісні «Пекла») наставника, яким мав би Самусь бути для Гриші. Але він ще посміювався позавіччю:
— Хміль не росте вище тички, по якій пнеться вгору. Все правильно!
33
З Карпового Яру врізалося Гриші в пам’ять: після засідань виконкому знадвору коло сільрадівських дверей гори недокурків, але накиданих не безладно, а симетрично двома рівними купками обабіч входу, бо кидали так: «Ви, куме, туди кинули? Ну, а я сюди. Ви хочете на той бік? Ну, то я вже на цей…» Природна гречність українців…
34
В усіх романах герої кудись їдуть. Очевидно, автори прагнуть компенсувати власну непорушність пересуванням героїв, окрім того, це помагає розставити тенета цікавості для довірливого читача і викрасти його душевну свободу. Тут усе навпаки. Автор дозволяє своїм героям тільки їзду на місці, зате сам метається сюди й туди, то зникає з Світлоярська на місяці й роки, то набридає там і взимку, і влітку. Але Гриші Левенцю він не набридав жодного разу, навпаки, тактовно ставав осторонь, даючи змогу хлопцеві закорінитися в житті, зміцнити свої позиції (хоч як зміцнювати незавойоване?). Можна б сказати, що автор з’являвся в Світлоярську, мов той Зевс або Посейдон щойно від ефіопів, де вони насолоджувалися димом від жертвоприношень. Ставав і дивився. Як у одного нарисовця: «Я довго стояв і дивився, як вони працюють». Читай і смійся. Але свою позицію автор виправдовував небажанням набридати і, як сказано вище, дати змогу. Дати будь-яку змогу можна лише тоді, коли стоїш осторонь, збоку. А коли довго стоїш збоку, може розвинутися косоокість, з якої, в свою чергу, неминуче виникає така тонко-невловима річ, як іронія, що навіть веселощам дурнів надає рис навмисної дотепності, а навмисність немислима без наявності розуму і належить до набутків суто цивілізаційних, а не є природним даром або ганджем, як та ж таки косоокість, що майже силоміць штовхає людину шукати веселощів навіть там, де їх немає, тим самим порушуючи правдивість розповіді, хоч як подумати, то голу правду люблять творити лише ті, в кому ці на крихту немає дотепності (ох, як же мало дотепності в лякливому стоянні збоку!).
Тут автор, треба щиро визнати, цілковито розгубився і, як у всіх безвихідних ситуаціях, звернувся до свого друга Варфоломія Кнурця. Доктор ерудичних наук довго читав останнє авторове речення, бгав лоба, кидав очима то вгору, то вниз, тоді спитав: «Ти можеш дати мені це речення до завтра?»
— Та хоч назовсім! — вигукнув автор.
— Ні, такого цінного подарунка я не можу прийняти, — поважно мовив Кнурець. — Тут я міг би застосувати відому католицьку форму, яку ти, до речі, використав у романі «Євпраксія»: «Господи, я недостойний».
— Ну, коли не хочеш забрати собі це речення як сувенір, то бери хоч до завтра, — згодився автор, з Кнурцевих викручувань зрозумівши, що він наплів там якихось дурниць.
— Домовились! — потер руки Варфоломій. — Коли до тебе завтра прийти?
— Та коли хоч.
— О десятій — згода?
Точно о десятій ранку доктор ерудичних наук був у мене вдома, я сам заварив йому міцнющої кави, поставив перед ним горнятко з вершками, але Кнурець вершки відсунув зі словами: «Ти ж знаєш, я молочних продуктів не споживаю», смачно відсьорбнув з чашечки і, поплямкуючи рожевими губами, схилився над моїм злополучним реченням.
— Маємо тут досить несподіване поєднання гіпотаксису з паратаксисом, — почав він, а що був ранок і автор не соромився деякої затурканості, то довелося перепитати Варфоломія, що таке «гіпотаксис» і «паратаксис».
— Не знаєш? — здивувався він. — Це значить: складнопідрядні й складносурядні речення. В п’ятому класі вчать. Але давай повернемося до твого речення. Поглянь, що тут відбувається. До слова «косоокість» приєднується означальне підрядне речення («з якої, в свою чергу…»), це речення розгортається в цілу синтаксичну конструкцію, в неї несподівано вклинюється нове головне речення («а навмисність немислима без…»), воно потихеньку виплутується зі свого складного синтаксичного оточення і, нарешті, (після слів «даром або ганджем») запановує цілком новий зміст, синтаксично незалежний ні від чого попереднього, і вже цей зміст одноосібно володарює, стверджуючи реальність сказаного, аж до того місця («ох, як же мало…»), де знову йдеться про те, з чого починалося.